Війна та спокуси метафор

У 2022 році платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво взяла участь у запуску лабораторії мистецьких досліджень про досвіди війни «Земля повернення, земля турботи». Ідея проєкту передбачає постійний обмін ідеями та запитаннями. Частину з них — кураторські роздуми Оксани Довгополової — ми подаємо в цьому тексті.

Коли роками працюєш з усталеними темами пропрацювання минулого, то знаєш, що мистецтво є простором, де формується мова, якою можна говорити про немислиме. Зазвичай це відбувається за декілька десятиліть після подій. А коли ми всередині жаху, як розповідати про те, чого краще було б не знати? Чи не розповідати? Власне, що саме ми зараз переживаємо?

Після 24 лютого кожна точка українського простору є мішенню. Нас може не стати — як країни, як культури, як нації, як кожної окремої людської істоти, як території та ландшафту. Яку б рамку ми не наклали на наші спроби зрозуміти реальність, у ній буде просвічувати крижаний доторк небуття.

Ті, кому щастить залишатися живими, почуваються дещо іншими істотами, ніж вони були до 24 лютого. У світі багато чого перевернулося з ніг на голову — і зараз нам ідеться не про звичне: «Як таке можливо в 21 столітті?!». Цікаво, чому це могло статися в 20-му, але вже не може в 21-му? Ніби після Першої світової не було зрозуміло, що війна — це погано. Чи завадило це катастрофі Другої світової?

//

ВОНИ ШОКОВАНІ ТИМ, ЩО РЕАЛЬНІСТЬ ПРОСТО ВИБИЛА ДВЕРІ НОГОЮ

Дещо інші істоти точно знають про реальність Зла. Це не нестача добра чи похибка нормального світу. Зло — субстанційне та реальне. Війна створює дещо маніхейську картину світу, в який ти точно бачиш світло й темряву та обираєш, до якого боку пристати. Чим би ти не займався. Нема нічого схованого від прямого зору. То навіщо мистецтво? Харківський художник Костянтин Зоркін ділиться з колегою Владиславом Краснощоком своєю думкою про те, що є художники сучасні, а є своєчасні. Своєчасні — це ті, хто просто ловить момент, і все. Зоркін зауважує: «Зараз, за ​​моїми спостереженнями, всі ці концептуалісти, соціально-критичне мистецтво — воно якось затихло. Вони шоковані тим, що реальність просто вибила двері ногою». Якщо раніше можна було сказати: ось ми вам покажемо щось у дверне вічко чи в шпаринку — ось там реальність. А зараз реальність вибиває ногою двері. Ким є сучасний художник перед вибитими дверима? А ким є ми?

ДОСВІД

Коли ми говоримо «спробувати залишитися живими», ми говоримо й про те, щоб зрозуміти власний досвід, бо реальність людей у країні, що переживає тотальне вторгнення, відрізняється від реальності тих самих людей за день до вторгнення. Досвід — це важливе слово, до якого варто придивитись.

Ми більше не аристотелівський zoon politicon, який чітко розрізняє свою духовну та тваринну природи, та розуміє, як діяти так, щоб досягти особистого та колективного щастя. За місяці вторгнення ми досягли знання, що немає алгоритму дій, який забезпечить успіх, що немає інструкції поведінки в ситуації, яку не можеш контролювати, що ніхто не зробить вибір замість тебе — і варто прийняти вибір інших людей (так, він може бути неправильним або навіть смертельним). Ми опинилися у світі без гарантій, з відчаєм та зраненістю, з передуманим та перезавантаженим відчуттям гідності — своєї, чужої, не тільки людської. Ми опинилися у світі, в якому неможливо було б вижити без захисту, довіри та піклування. Це не про життя zoon politicon. Це про досвід живої істоти — не тієї, яка, як бачив Кант, попрощалася з природним дитинством. Ті, хто виживе, можливо, справді пройдуть цей interregnum та вже інакше увійдуть у світ — політичний, етичний, природний.

Поки що ми точно знаємо, що зло існує. Зло — це не нестача добра, похибка нормального світу тощо. Зло — субстанційне та реальне. Зустріч із ним багато змінює в нас. Як куля, яка багато змінює в голові, навіть якщо поцілила в дупу. Вибачте. Ми стали менш «піднесеними», наші червоні лінії зсунулися, ми навчилися відчувати світ, виходячи за межі людського досвіду. Як живі істоти, де ключове слово — живі. Бо ми відчуваємо життя інакше — і відчуваємо біль інакше.

ПОРАНЕННЯ

24 лютого світу, який ми знали, не стало. Реальністю став не-світ, загроза та нестримне бажання витримати. Ми опинилися в реальності з граничною концентрацією буття — саме тут, у точці болю та спротиву. Так буває в момент поранення: навіть не бачачи, що саме нас поранило, ми стаємо концентрованим у точці болю буттям. Не носіями розуму, а есенцією буття та неможливості дії. У момент, коли ми спроможемось на перше зусилля тлумачення, ми отримаємо надію на виживання. Але в момент неможливості руху ми перетворюємось на суцільне вслуховування, вчування — всім єством.

Органи чуття виходять зі своєї «ієрархічної» впорядкованості та набувають рівної сили, мабуть, навіть змінюють свої ролі. Неочікувано важливою стає роль звуків. Ми постійно прислухаємось до світу навколо — намагаємось вирізнити звуки, які можуть нести загрозу. Для людей в укриттях зір мовчить — світ промовляє до них тільки звуком. Звуки сирен вплітаються у наше життя. Два українських філософи, Вахтанг Кебуладзе та Володимир Єрмоленко, грають музику у квартирі Юрія Шевельова в Харкові. Раптом питають один одного: це ти зіграв Si? Потім розуміють, що це сирена. Сирена стає частиною музичного простору людей, які через музику опираються війні.

Кадр з відео «Як ми будемо пам’ятати?», Пьотр Армяновський, 2022

МАТЕРІАЛЬНІСТЬ ОРГАНІЧНА ТА НЕОРГАНІЧНА

Коли ми є живими істотами, які постійно відчувають себе мішенню, наша вразливість через власну матеріальність стає наочною. Тонка лінія між життям та небуттям виявляється не метафоричним конструктом, а цілком реальним відчуттям власної шкіри як того, що насправді не відділяє тебе від решти світу. Ракетний удар може перемішати органіку та неорганіку в єдину безсенсовну та мертву масу. Власна матеріальність проживається наново як вразливість та невідділеність від матерії навколо.

Матерія навколо постає трансформованою: те, що здавалося захистом, стає небезпекою. Ми вважали стіни та стелі захистом, але вони можуть поховати нас під уламками. Ми відчуваємо смертельну важкість світу, в якому існує точка нашого вразливого буття, — важкість ракети або авіабомби, яка падає з неба, є буквальною та неметафоричною. Небо, яке раніше було простором свободи та натхнення, стає простором, з якого приходить смерть. В «нормальному» житті важке знаходиться знизу, а легке — нагорі. В перевернутому світі війни вбивча важкість знаходиться зверху. Промельк птаха в небі змушує спочатку здригнутись.

МАПУВАННЯ НАНОВО

Все віддалилося та наблизилося водночас, ранкові чи підтривожні переклички по всій країні «як ти?» роблять країну такою, в якій до кожної точки можна дотягтися рукою. Але відстані між близькими людьми стали подекуди настільки нездоланними, що здається, світ розганяється зі швидкістю світла. Не знайомі раніше географічні назви стають частиною життя. Люди, яких ми не знали, відчуваються близькими. Багато людей обіцяє після війни приїхати в місця, навіть назви яких вони могли не уявляти до початку вторгнення.

Спорідненість з іншими місцями проростає через вкорінення у власний простір, на рівні власних стосунків з певним місцем, яке люди часто не здатні покинути, навіть у ситуації загрози життю. Відчуття коренів, якими люди тримаються за землю. «Як пояснити, що я — буквально є ця земля, ми всі — вона, й нічого іншого у нас просто немає?», — пише Іванна Скиба-Якубова. І це не про метафори. Це думки про власну родину на краю простору масових поховань.

Символічний простір обжитого світу змінюється. Для цивільних це відбувається через вдивляння в екран комп’ютера. Мені ж важливо доторкнутися до довіду військових — бо він радикально інший. Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, зараз перебуває на передовій: «Сьогодні вночі відчув, як населений пункт з добового зведення Генштабу став назавжди не просто назвою, а чимось екзистенційно значимим, простором, в який ти прогледів усі очі, знаєш усі перехрестя, посадки і домінуючі висоти як орієнтири. Здається, що навіть можу закрити очі і подумки пройтися тими вуличками».

 

ЗАХИСТ ТА ЗАГРОЗА

Цей змінений життєвий ландшафт наповнений кадрами новин, розгляданням мап, слуханням історій людей, які втікали від обстрілів, залишаються на лінії фронту, воюють, волонтерять. Кадри новин буквально заповнені землею, яка шматами летить в камеру, злітає в повітря від вибухів, захищає військових в окопах (буквально: найнадійніший захист — це земля), ховає в собі біль, злочини та пастки, відкриває страшне — коли приходять ті, хто шукає.  

Раптово люди в Україні починають питати себе: чим є земля? Чи Земля. Де ми між міфологією, економікою та прозаїчною реальністю солдатського окопу? Харківський соціолог Дмитро Заєць вбачає в наших стосунках з землею амбівалентність: «З одного боку, земля постає незнижуваною вищою силою, яка боронить військо, що буквально ховається в ґрунті, дає надію на мирне життя і дає можливість його відродження. З іншого боку, це об’єкт, базовий економічний актив, який ми намагаємось повернути у власність, контролювати, обробляти, але від якого ще треба захиститися, бо земля містить пастки (міни, розтяжки, нерозірвані снаряди, отруту), тобто земля стала джерелом різних форм загроз».

Земля ховає загрози, які ми не завжди зчитуємо. Еколог Денис Вишневський пише з чорнобильської Зони відчуження, крізь яку пройшли російські війська: «Екологічні втрати від війни включають не тільки результат безпосередніх бойових дій: вплив вогневої міці, створення польових споруд та забруднення середовища. Є ще клас втрат, пов’язаних із втратою контролю за територією — це пожежі в екосистемах, регулювання гідрологічного режиму, безконтрольне використання природних ресурсів. В результаті збитки навколишньому середовищу завдаються тривалий час після припинення бойових дій».

 

НЕ РЕСУРС

Земля є полем битви та полем відстоювання життя. Комбайнер може опинитися на передовій, просто вийшовши в поле. «Ракету збили на пшеницю, але сапери не знешкоджують, бо величезне поле згорить. Комбайни працюють цілодобово, вдень та вночі, обходять її, збирають хліб. Ну чим не сюжет? Ван Гог би оцінив, та й Юнгер. Одна хоробра, недбала, але досконала лінія великої картини», — це погляд військового, філософа-антикознавця та поета Дмитра Шандри.

 

Це перегукується з думками Антона Дробовича: «Та найбільше в цьому всьому мене вразили колоски. Мільйони цілих маленьких колосків, що лежали в полі осипані і незібрані. Не встиг тоді зробити світлину, а тепер от в пам‘яті цей образ закарбувався наче відео на стопкадрі».

Говорити тут про землю як ресурс якось складно, хоча йдеться саме про ресурс. Обстріляні поля викликають відчуття фізичного болю. Посічені снарядами дерева змушують заціпеніти. Це не про ресурс.

ЛЮДИ ТА НЕ ЛЮДИ

Ті, хто близько до лінії фронту, вхоплюють ще й розшарований час та розшароване буття. Я знову дивлюся на світ очима Дмитра Шандри: «Містечко О. — на два будинки три снаряди, жодного будинку цілого. Дивиться здивовано вибитими вікнами. Схоже дивляться тварини на цих вулицях, з дивною сумішшю здивування, образи та надії. А червоне листя падає повільно та мирно, не зважаючи на швидкість снарядів. Презирство місцями пішло навіть з котячих очей, залишивши тугу, але дерева його зберегли. Вони живуть у своєму ритмі, напрузі всупереч. Вивернена земля масно блищить. Шрапнелі іржавіють; колись чорні, рвані шматки металу лежать у листі. Сліпий дощ сліпить небо, вечір безсвітний, осінній».

Кожен з шарів буття живе ніби у власному часовому режимі, інколи ігноруючи інші. Чи так тільки здається? Дмитро Шандра пише: «Коли надто турбуюсь про смерть, то дивлюся, як сміливо рветься з землі зелень, непереможна та безсенсовна, прекрасна. Вся — споглядання. Тут наша непорушна туга про вкоріненість хоч у чомусь, туга про деревний спосіб життя з власним часом, місцем, рухом та відстороненістю. Моя кров вже смолиста та гірка, але шеврон на плечі розпечений від ярості та кричить від болі. Я не молюся та не думаю, я спостерігаю та дивлюся порно».

На світлинах українського фотографа Олександра Глядєлова — обезголовлені дерева. Коли філософ та автор Культ: Подкасту Володимир Єрмоленко в розмові з Глядєловим згадує ці світлини, він припускає, що це і є портрет цієї війни — українська біофілія проти російської некрофілії. Ми дивимось на дерева. Єрмоленко згадує розповідь про те, як Бородянку бомбили з літаків. Оповідач зізнається, що найстрашніше було, коли літаки літали настільки низько, що зачіпали верхівки дерев. Це відчувалося ніби доторк до межі твого світу. Верхівки дерев як межа твого світу — чи був у нас раніше такий досвід?

 

 

Щоденники цієї війни віддзеркалюють досвіди інших. Колись у Першу світову під вибухами на землі лежав Андрій Блум (майбутній митрополит Антоній Сурожський), намагаючись вгамувати жах — і в цей момент побачив мурах, які бігли по своїх справах, не зважаючи на страшну людську війну. І він відчув, що життя більше за людський страх. Тому, що життя — це не тільки люди. У згаданих вже словах Дмитра Шандри про презирство, яке він зчитує в деревах та котячих очах, йдеться про щось подібне.  

Мимоволі дивуєшся схожості досвідів, розділених століттям. І знову відповідь: а чому, власне, ми маємо цьому дивуватись? Війни створюють дивовижно схожий досвід.

СПОКУСИ ТА ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Коли ми говоримо про це розширення сприйняття за межі суто людського, виникає велика спокуса говорити про особливу свідомість, яка виникає саме зараз, про перетворення нас на інших істот, які отримали додаткову чутливість та здатні відчувати думки не-людей. Важливо утриматись від цієї спокуси. Саме знання про те, наскільки іншою істотою є, скажімо, рослина, дає нам можливість сказати: ми гадки не маємо, про що воно «думає». У феноменології навіть є напрям, який описує plant thinking (метафора для позначення гранично не-людьскої раціональності). Ігри з «вчуванням», слуханням космосу та «енергій» — не для ситуації, коли реальність вибиває ногою двері. 

Ми запитуємо себе саме про те, чим є для нас цей досвід болю від виду обстріляного поля. Це не лють щодо зіпсованого ресурсу. Тут є щось дуже важливе про нас — про те, як працює ця спорідненість з гранично іншим, якому ми при цьому не ліземо в душу. Українська армія повертає землі, які не є власністю — вони є простором нашої самості, частиною нас, а ми частиною них. Захистити землю від отруєння — це не розраховувати на її вдячність. Це про відповідальність та розуміння недоторканості того, чим ми не є.

Війна наповнює простір метафорами. На окупованій частині Луганської області росіяни створюють лінію оборони з двох рядів протитанкових укріплень — так звані зуби дракона. Свого часу німецька армія засівала «зубами дракона» лінію Зігфріда, британці ставили «зуби» на лінії оборони від німців. Одна з легенд про шоколадку Tableron говорить, що своєю формою вона завдячує укріпленням часів Другої світової. Солодка історія про фіксування пам’яті в гастрономічному об’єкті — таке можливо тільки коли йдеться про далеке минуле. Зараз драконові зуби засівають в українську землю, щоб вбивати. Ми хочемо «підіймати червону калину» — вони хочуть засіяти землю смертю, щоб з неї зросла інша смерть.

Спокуса використання міфів надто велика, розуміння їх недоречності — також. Ми багато років доводили, що мистецтво здатне найкраще схоплювати дух часу, ставити питання, які допомогають подолати німоту. Стоячи перед цими вибитими дверима, думаєш: а що з мистецтвом? Воно врятує від війни? Звісно, ні. Не зупинить, не захистить, не підніме мертвих. Граничний біль мистецтвом не зупинити. То все? Знову питання про «неможливість поезії»? Ні, мистецтво говорить.

//

СПОКУСА ВИКОРИСТАННЯ МІФІВ НАДТО ВЕЛИКА, РОЗУМІННЯ ЇХ НЕДОРЕЧНОСТІ — ТАКОЖ

Коли ми зафіксовані у точці болю, ми не можемо рухатись. Німецький феноменолог Бернхард Вальденфельс саме через метафору поранення описує ситуацію «зламу» обжитого світу. В момент поранення людина наближається до межі власного існування, втрачає будь-яку можливість скористатися автоматичним знанням повсякденності.  Перебування в реальності, яку ми не впізнаємо в її чужості, нестерпне. В такій реальності можна або вмерти, або спробувати зрозуміти, що саме відбулося. Перший крок — це розділити досвід. В 2022 році українське мистецтво — про розділений досвід. Не про висновки, не про піднесення. Про розділений досвід. І це перша точка опори в цьому не-світі.

Заголовне фото — кадр з відео «Йде запис», Катя Бучацька, 2022