МАРІЯ ГОНЧАР

Звитяга та пам’ять: оновлений меморіал Алеї слави

Ідея проєкту народилася з міркувань про насиченість воєнного часу подіями, яка підштовхує до образу багатошаровості пам’яті цих днів. За допомогою гугл-запитів за ключовими словами, що проговорювалися в ході роботи Лабораторії, Марія Гончар протягом квітня-червня 2024 формувала щоденник зображень і текстових описів, згенерованих штучним інтелектом.

Експериментуючи з нашаруваннями зображень, авторка пропонує переорієнтувати символічне навантаження Алеї слави, облицювавши стелу панелями зі сталі кортен. З плином часу панелі будуть природно трансформуватись, набуваючи багатої патини й пилу, які додадуть структурі характеру та глибини. Пропонується змінити геометрію меморіалу від піки-меча до башти-замку. Меседжем меморіалу є перехід від радянського спадку до цінностей незалежної України, не стираючи при цьому візуальні образи минулого. Задум авторки полягає в утвердженні прозорості пам’яті, готовності обговорювати всі виклики, з якими стикається країна.

НАТАЛЯ ЛІСОВА

Алея слави — Алея пам’яті

У створенні ідеї проєкту Наталя Лісова виходила з того, що Одеса для України є запорукою безпеки з моря, а також з розуміння трагічного досвіду, який переживає місто в період російського вторгнення. Алея слави десятками років втілювала для містян пам’ять про одеситів, які загинули під час оборони міста в 1941 році, в період Другої світової війни. При цьому в останні роки Алея слави втратила свою роль як символ єднання, тож іноді щодо меморіалу виникають жорсткі суперечки.

Художниця пропонує прибрати радянську символіку, зберігаючи при цьому репрезентацію історичного досвіду Одеси в обороні міста з моря, починаючи з 1854 року, часу Кримської війни. Художниця пропонує перенести всі захоронення на кладовища, а саму Алею слави перейменувати на Алею пам’яті. Радянську стелу — замінити на гранітну сіру глибу, по якій стікає потік сліз, що тече крізь всю алею. Художниця переконана, що місце матиме рекреаційне навантаження, «але контекстуально територія збереже досвід війни та спротиву одеської України».

РОМАН МИХАЙЛОВ

Турбота про минуле/майбутнє

Роман Михайлов пропонує меморіалізувати турботу, а меседж меморіалу сформулювати таким чином: «Ми пам’ятаємо наше минуле, бережемо майбутнє та творимо теперішнє». Міркуючи про повагу до минулого та цінності майбутнього, за які бореться сьогоднішня Україна, художник питає себе: якщо ми думаємо про перевизначення Алеї слави в контексті російсько-української війни, то про яку славу ми думаємо? І відповідає собі: слава Україні!

Художник пропонує виявити турботу про меморіал та забезпечити йому укриття: створити будівельне риштування обеліску, а з обох боків від нього побудувати подібні за формою укриття. Візуально монумент виглядатиме як тризуб, символ незалежної України. «Це лише мистецький твір, що піклується про пам’ять майбутнього, котра залежить від турботи про пам’ять минулого. Фактично ця робота — це монумент монументу, що захищає монумент, при цьому не існуючий», — міркує художник.

ДАША ПОДОЛЬЦЕВА

Чекання

Проєкт присвячується українцям, які загинули або вважаються зниклими безвісти під час широкомасштабного вторгнення. Даша Подольцева бачить кардинальне неспівпадіння радянської меморіальної мови та мови пам’яті російсько-української війни в базово-узагальнюючому меседжі радянської стели, яка височіє над людьми поряд та переводить пам’ять про конкретних людей в регістр «великих чисел».

Художниця уявляє на Алеї слави тимчасову інсталяцію у вигляді пальта, що висить на невидимому гачку — як зазвичай висять речі в режимі очікування, «тимчасово». Це пальто за яким (вже) ніхто не прийде. Повторюючи форму центральної стели, об’єкт має на меті говорити про людський вимір пам’яті — і за розміром, і за сенсами, — про особистий біль на противагу уславленню абстрактного героїзму. Яскравий колір контрастує із загальною палітрою середовища. Об’єкт, що виглядає вирваним з контексту, нагадує залишені речі, які виявляються зайвими, чужими.

Це тимчасова інсталяція, яка може бути розміщена як у просторі Алеї слави для візуального діалогу зі стелою, так і в галереї. Художниця передбачає створення простору, в якому відвідувачі могли б залишати записи чи зображення тих, на кого вони чекають, кого пам’ятають.

КАТЕРИНА ПОКОРА, НЕЛЯ МОРОЗ

Алея пам’яті — дорога забуття

Авторки рефлексують складну історію локації та співвідношення пам’яті-забуття. Алея слави в тому вигляді, в якому вона існує зараз, відсилає відразу до декількох подій воєнної історії, починаючи з 1854 року і до сучасної російсько-української війни. З 2014 року Алея є також свідком конфліктів цінностей і поглядів одеситів. Авторки уявили місце, позбавлене ідеологічних символів та перетворене на терапевтичний простір спокою та споглядання.

Катерина Покора та Неля Мороз пропонують перенести поховання з Алеї слави на кладовища, залишивши тільки могилу Невідомого матроса, а також впізнаваний обеліск. При цьому простір алеї запропоновано перетворити на живе зелене поле, вкрите степовими рослинами причорноморського узбережжя. Розміщені посеред зелені меморіальні стовпчики мають розповідати про історію поховань на цьому місці. Нагадуванням про існування тут поховань румунських військових може стати острівець рослин, типових для Румунії.

Всі ідеологічні символи авторки хочуть перенести в музейний простір, який може бути створений в приміщенні «Посту № 1». Цей простір авторки пропонують залишити присвяченим Другій світовій війні, а для пам’яті подій російсько-української війни розробити окремий проєкт, можливо, на схилі від обеліску до Червоних пакгаузів і моря.