Про меморіал розвідникам: розмова з автором Назаром Біликом

Ви були знайомі? Чи хтось тебе порадив?

Вони багато про мене знали. На зустрічі згадали мого батька, скульптора, який колись теж співпрацював з розвідниками. 

Тобто навіть адресу не питали? Просто: «Назар, ми за п’ять хвилин у тебе» (сміється, — прим. ред.).

Приїхали до мене в майстерню, ми поговорили. Я не робив різких рухів, не кидався відразу в роботу. А потім ми разом з вашою командою поїхали до Чернігова.

Так, ми запросили тебе до Чернігівської експедиції. 

Два запити підряд на одну й ту ж тему — і щось у мені почало працювати.

Пам’ятаю, як ми ще сумнівалися, поїдеш ти чи ні. Ми знали, що в тебе багато роботи. Коли приїхав, зраділи: ти досвідчений художник, і твоя присутність справді була важливою. Дискусія в Лабораторії практик меморіалізації була для тебе корисною?

Так. Я дивився фінальні проєкти учасників, навіть попри те, що хворів. Лабораторія допомогла зануритися ще на етапі задуму. Один у полі не воїн, а тут з’явилось середовище.

У Чернігові я познайомився з Єгором Перепелюком, який працює в бюро Guess Line Architects. Команда бюро і його засновник, архітектор Андрій Лесюк, справили сильне враження. У нас склалась авторська команда. Це додало мені впевненості. 

Через місяць ми вже провели презентацію з трьома варіантами ідей майбутнього меморіалу. На наступний день нам передзвонили й сказали, що одна ідея зайшла. «Викликала впізнавання» — так вони сказали.

Це була та, яка подобалася і тобі найбільше?

Так, саме її обрали. Ця ідея виросла з наших обговорень у команді, на стику архітектури і скульптури.

Як ви шукали мову? Як обирали сенси?

Я розумів, що працюючи з розвідниками, треба говорити їхньою мовою — мовою символів, знаків, шифрів. Хотілося «вшити» цю мову в сам меморіал.

Коли вони побачили на візуалізаціях, як виглядатиме меморіал зверху — це їх зворушило. Людина, що стоїть поруч, цього не бачить. Але з супутника, з Google Maps, форма відкривається: око, спрямоване із землі до зірок. Постійно увімкнене. Пильне. Саме це — головна ідея.

Девіз ГУР: «Мудрі панують над зірками». І ввечері меморіал світитиметься — немов зоряне небо.

А ще крила, полум’я, щити — усе це метафори їхньої діяльності на суші, в небі й на морі.

Тут і символіка сови — емблеми ГУРу. Око, крила… Багато сенсів і шарів, і вони одразу розпізнали! Хоч це не буквальне зображення, не пряма мова, але в цій складній формі, в цьому багатошаровому підході вони побачили себе.

Так. Я бачив, як це впізнавання відбулося. 

Особливо під час обговорення центрального елемента — круглого майданчика між стелами, у самому центрі. Наче зіниця ока. Ми задумували його як місце, де можна покласти квіти, лампадки, залишити знак пошани.

На торці написали слово «вічність» різними мовами.

Ти згадував, що це єдиний елемент, до якого звучав конкретний запит від Буданова.

Так. Він сказав: «Добре було б подякувати всім нашим партнерам з багатьох країн».

І ми вирішили написати слово «вічність» мовами тих людей, які працюють разом із ГУР. Латинську — aeternitas — трохи акцентували. Це спосіб висловити вдячність через мову.

Мені розповідали, скільки іноземців служать у підрозділах! Це важливо.

Також є імена на внутрішньому боці стел-крил…

Так. Ми хотіли вшановувати кожного загиблого на окремій табличці. Спочатку думали просто гравіюванням, потім з’явилася ідея шевронної таблички — як на військовій формі, де написано ім’я або частіше позивний. Це візуальна мова військових. Проста табличка із нержавної сталі.

Це ще й бюджетне рішення? І міцне? 

Так. І символічне, і оптимальне. Всередині стел — металевий каркас, закладений у фундамент. Це робота інженерів. Я, звісно, хвилююсь до останнього — монтаж покаже все. 

Якщо встановлять влітку, від ідеї до реалізації мине приблизно рік, правильно? Це швидко.

Дуже швидко. Люди рік ремонт роблять у квартирі, а ми — меморіал. І це не лише стели: ще благоустрій, освітлення, дерева… Навіть якщо територія невелика. Рік — це дуже швидко. 

Наступний етап — дізнатись, як люди взаємодіють з меморіалом. Які будуть реакції, як він працює.

Ми в лютому провели символічну закладку каменю — на річницю широкомасштабної війни відкрили перший елемент меморіалу. Я мав честь говорити після Буданова. Потім воїни покладали квіти, звучала музика… І хоча ми ніби вже звикли до емоцій, до поховань — я розчулився. Усвідомив ще глибше, що ми робимо, для кого й чому. 

Саме з цього стану хочеться завершити роботу — і подивитися, як вона буде сприйнята.

Як професійна спільнота, ми дуже чекаємо реалізації твого проєкту для ГУР. Бо це буде приклад: ось так може виглядати сучасний меморіал. Нам часто кажуть «тільки не радянське», але що на це показати? Меморіал В’єтнамської війни у Вашингтоні? Він десь далеко, інша війна. А це буде тут, це наше. Навіть попри те, що меморіал розташований на закритій території, його значення — беззаперечне. До речі, буде якась можливість потрапити туди?

Так, обов’язково. На певні дати доступ буде відкритий. І там красива територія — трава, вода.

З собаками навряд чи гулятимемо (сміється, — прим. ред.). Але добре, що буде можливість прийти.