ПРО КОНКУРС
У 2021 році представники громади міста Мелітополя Запорізької області висловили намір встановити меморіал жертвам голодоморів в Україні. Для втілення задуму на професійному рівні Фонд збереження історико-культурної спадщини України ініціював закритий конкурс проєктів, який підтримала місцева влада. Партнером конкурсу стала платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво.
Такі глибокі суспільні травми, як голодомори 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років, потребують актуальних підходів. Сьогодні в Україні тривають пошуки мови, зокрема художньої мови, якою можна говорити про історичні трагедії. Знайти доречні рішення допомагають сучасні комеморативні практики, що активно використовують засоби мистецтва.
Для втілення проєкту в Мелітополі фонд запросив експертну раду, до якої увійшли професіонали зі сфери мистецтва, комеморації та архітектури на чолі з мистецтвознавицею Лізаветою Герман. Члени ради провели попереднє дослідження та запросили до участі п’ятьох конкурсантів, які розробили пропозицію меморіалу з детально прописаною концепцією, візуалізацією, технічними вимогами і планом реалізації. У рамках конкурсу в художників з’явилася можливість чи не вперше розробити саме для громадського простору проєкти навколо такої складної й досі недостатньо опрацьованої у сфері сучасного мистецтва теми, як голодомори.
Восени 2021 року експертна рада обрала переможця. Ним став Даниїл Шуміхін — саме його об’єкт «Колона» рекомендовано до реалізації в Мелітополі. Відкриття меморіалу було заплановане на листопад 2022 року.
УЧАСНИКИ
Віталій Кохан
Лія Достлєва та Андрій Достлєв
Павло Ковач
Ярема Малащук та Роман Хімей
Даниїл Шуміхін
ПРОЄКТ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ
Даниїл Шуміхін / Робоча назва «Колона»
Колона протягом століть підтримувала будови людини, була мостом між землею і небом. Наслідуючи природу, людина наділила колону різними змістами, називала її Древом життя, Світовим деревом і прикрашала її рослинними елементами.
У Мелітополі можна зустріти безліч колон і їх різновидів, що були побудовані в різні періоди існування міста. Особливо яскраво серед них виділяються колони коледжу Таврійського державного агротехнологічного університету. Капітелі колон прикрашені іоніками, пелюстками і колосками пшениці — таким близьким і зрозумілим українцям символом достатку і родючості.
Цікаво, що коледж (садово-городній технікум) був заснований у 1931 році — за рік до Голодомору в Україні — і, ймовірно, мав зміцнити сільськогосподарську галузь півдня і поліпшити показники вирощуваної агропродукції.
Колона меморіального комплексу голодоморів виконана з чавуну і повторює мотиви колон коледжу. Матеріал і природний процес старіння вказують глядачеві на плин часу з його світлими і темними сторонами, створюючи діалог між минулим і сьогоденням. Самотні колони здавна були покликані зафіксувати історичні події, вони і досі залишаються символами пам’яті в різних куточках світу.
Візуалізація — ФОРМА
ПРОЄКТИ-УЧАСНИКИ
Віталій Кохан / Робоча назва «Брудний фонтан»
Метафора незаживаючої рани. Неможливість усвідомити цю рукотворну трагедію — це те, що ми маємо.
Механіка. Бетонний ландшафт утворює ледве помітний жолоб, по якому тече струмок від металевого «орала». Через електрохімічний процес метал кородує і «забруднює» воду що протікає, по мірі течії струмка корозія осідає на дно і вода стає прозорою.
Орало. Образ тоталітарної державної машини, а також відсилка саме до того часу і хліборобства. Технічно «орало» складається із залізних і бетонних деталей. Напрямок руху струмка та «орала» упирається в бетонні стіни з інформацією про події Голодомору в Мелітополі і Україні.
Візуалізація — ФОРМА
Павло Ковач / Без назви
Голодомор є частиною історії моєї родини. Бабуся, як вона розповідала, пережила Голод на території Уралу. Їй допомогло вижити те, що вона виколупувала залишки їжі з щілин у дерев’яній підлозі. На жаль, це не врятувало її братів.
У своїй творчій практиці я працював з темою Голодомору і саме тому взяв участь у розробці монументу у Мелітополі. Мені хотілося спробувати створити альтернативу вже існуючим пам’ятникам і переглянути сам підхід до роботи з історичною пам’яттю.
Я почав передивлятись живі свідчення людей, важкі спогади, які прориваються крізь блокаду пам’яті (наш організм намагається вберегтися від трагічних спогадів). Якби ми могли пам’ятати все в деталях, ми б втратили розум.
На цю ідею мене наштовхнули розповіді очевидців про те, як на вулицях вантажили тіла мертвих людей. Якщо в разі загибелі матері або батька залишалася маленька дитина, щоб не вертатись на наступний день, її теж живою кидали на віз між трупами і так ховали у братській могилі, присипаючи землею. Протягом декількох днів дитина ще рухалась через органічні процеси, а іноді й від останніх фізичних зусиль.
Замість того, щоб показати якийсь візуальний «образ», мені здається більш доцільним створити «стан», і в кожного глядача він буде іншим. Для нас з архітекторами Replus bureau важливо створити умови зони комфорту (лавиці, освітлення, зелень), де спокійно і хочеться проводити час — ідилія. Є одне «але»: гарно підстрижений, доглянутий газон потроху рухається. Глядач не одразу це помічає, але згодом він бачить тільки цей ледь видимий, моторошний рух. Це не створення класичного «монументу» — це створення ситуації, де глядач є частиною «тіла» пам’яті.
Я не беруся наводити приклади «образів», на які наштовхуватиме цей монумент. Тут я би хотів залишити глядача сам на сам із собою. Це саме той ефект імерсивності, з яким працювали архітектори Оскар та Зофья Хансен. Присутність проходу (дороги) є відсилкою до їхніх практик.
Прохід скрізь пагорб. Ідучи по ньому, ми зможемо помітити рух землі на рівні очей. Проріз має форму дуги, і ми не можемо одразу побачити вихід, ми маємо пройти далі. Маса вирізаної «дороги» стала перегородкою між приватним простором та публічним — територією монументу. Символічно ми відгороджуємось від живих, щоб «прислухатись» до померлих. З іншого боку, це так звана скоротка, або «desire path» (бажаний шлях). Ми часто можемо побачити стежки між вимощеними дорогами. Коли людина поспішає, вона скорочує шлях і стає частиною монументу (забігає в нього).
Статична частина монументу буде зроблена в техніці rammed earth (пресована земля з бетоном). Технологія виробництва цієї стіни така, що в опалубку шар за шаром втрамбовується земля з невеликою кількістю цементу — щось подібне відбувається під час природного процесу перетворення всього на чорнозем. На мою думку, як символічно, так і візуально, дана технологія дуже добре підходить до теми. Піднімання землі буде виконуватись завдяки великим шинам, які будуть надмухуваться і здуватимуться під товщею ґрунту завдяки компресору.
Художник — Павло Ковач
Архітектори — Replus bureau
Анімація — Іван Олексяк
Лія Достлєва та Андрій Достлєв / Без назви
Ідея меморіалу спирається на чотири тези.
Перформативна складова пам’яті. Травма Голодомору присутня в нашій постпам’яті, щоденних практиках і тому, як ми сприймаємо світ. Ми пропонуємо громаді ритуал, який відтворює процес пам’ятання через спільні практики: сіяння і збирання пшениці. Водночас цей простір залишається відкритим для інших комеморативних практик (наприклад, громадських зборів, публічного читання віршів).
Тяглість комеморативної традиції. Оскільки за роки незалежності в Україні сформувалася усталена комеморативна мова, щоб зберегти цю тяглість, ми включили в меморіал впізнаваний символ Голодомору — колоски пшениці.
Цей символ реконтекстуалізовано і достосовано до сучасних комеморативних практик. Живі колоски уособлюють собою те, що незважаючи на жахливі втрати, українці вижили і життя триває.
Інклюзивний символ трагедії без використання «сільської» символіки. Традиційно вшанування пам’яті жертв Голодомору використовує сільські та релігійні символи, що виключає інші суспільні групи. Стіл присутній у домі кожної людини, незалежно від її місця проживання, релігійних вподобань і етнічного походження. Стіл, який є центром меморіальної композиції, деформовано так, що ним неможливо користуватися. Це символізує колективну травму.
«Ніколи знову». Пшениця і фруктові дерева навколо меморіалу створюють символічну присутність додаткового джерела їжі в міському просторі як нагадування про те, що сучасне суспільство має зробити все для того, щоб такі трагедії ніколи не повторювалися. Рослини створюють приязний для відвідувачів простір у традиціях сучасних urban gardens.
Візуалізація — ФОРМА
Ярема Малащук та Роман Хімей / Без назви
В експозиції Мелітопольського краєзнавчого музею поміж іншого знаходиться непримітне фото 1933 року. Це сімейний портрет сім’ї Кириченків, зроблений у місцевій фотостудії дорогою до кладовища. Наймолодший, 4-річний Миколка лежить у гробу попереду. Ця фотографія, як свідчення смерті сина, була зроблена для батька, який у той час перебував на виправних роботах на Біломорканалі.
Ми бачимо майбутній сквер пам’яті жертв голодоморів як озеленене місце відпочинку без типової структури, що зазвичай притаманна скверам в Україні. Покриття скверу — сітка, крізь яку проростає трава та інші рослини.
В хаотичному порядку на території розміщені лавки. В одному з кутків скверу в прозорому моноліті жовтого кольору розташована маленька фотографія Кириченків, яка наче левітує там. Досвід сім’ї та його оприявнення через фотографію стає беззаперечним свідченням Голодомору, доступним у публічному просторі для всіх — світлина стає одночасно документом та символом.
Все ж ця територія залишається в теперішньому і не змушує відвідувачів поринати у минуле, якщо вони того не хочуть. Сценарій простору такий, що не акцентує на об’єкті з фотографією, а урівноважує його з деревами, лавками для відпочинку та самими відвідувачами.
Візуалізація — ФОРМА
ЕКСПЕРТНЕ ЖУРІ
Лізавета Герман
Ірина Мірошникова та Олексій Петров
Катерина Семенюк
Назар Білик
ЕТАПИ КОНКУРСУ
червень–липень 2021
Розробка механіки конкурсу, формування списку учасників
Дослідницька поїздка митців і журі в Мелітополь, вивчення історії регіону, робота з командою Мелітопольського краєзнавчого музею
Воркшоп для учасників та експертів про практики комеморації на тему голодоморів та голоду в Україні та світі від кураторки проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво Оксани Довгополової
липень–вересень 2021
Робота учасників над проєктами
жовтень–листопад 2021
Робота експертного журі над пропозиціями учасників, визначення переможця, доопрацювання фінального проєкту
листопад 2021
Публічне обговорення всіх пропозицій та презентація фінального проєкту
МЕДІА ПРО НАС
ПРО ОРГАНІЗАТОРА
Фонд збереження історико-культурної спадщини України — благодійна організація, яка займається розвитком і збереженням історико-культурної спадщини в місті Мелітополі та за його межами. Засновники фонду — Сергій Мінько та Володимир Шпільфогель. Влітку 2020 року за їхньої ініціативи в Мелітополі було створено Меморіал пам’яті жертв Голокосту в історичній частині міста та встановлено скульптуру знаного українського художника Олександра Дяченка.
ПАРТНЕР КОНКУРСУ
Минуле / Майбутнє / Мистецтво — платформа культури памʼяті, що реалізує дослідницькі та освітні проєкти, а також публічну програму для залучення широкої аудиторії до роботи з минулим.
МЕДІАПАРТНЕР
«Лівий берег» — незалежне суспільно-політичне інтернет-видання, засноване у 2009 році.