ХАКНУТИ ЛЕНІНА: ДОЛЯ РАДЯНСЬКИХ ПАМ’ЯТНИКІВ У КАЗАХСТАНІ

Кульшат Медеуова: Ми вирішили поговорити про особливий вид радянських пам’ятників, які можна назвати «головними». Вони зазвичай розташовуються на головній площі країни, столиці, великого обласного міста, навіть маленького поселення. Найчастіше це пам’ятники Леніну. При цьому ми маємо на увазі, що тема Леніна — це тема певного «надлишку» радянського.

На цій фотографії ви бачите досить комічну ситуацію, коли на головній площі тоді ще міста Цілинограда (нині — нова столиця Казахстану Астана, або Нур-Султан) у 1970 році, напередодні столітнього ювілею Леніна, одночасно присутні два Леніни — старий и новий. Саме з цього часу починається кардинальна перебудова комеморативного ландшафту в усьому СРСР, відбувається уніфікація пам’ятників, вони стають добре впізнаваними і саме тими, про які ми умовно ностальгуємо.

Коли ми порівнюємо старого Леніна і нових, то бачимо, що пізньорадянський простір завжди було марковано великими Ленінами. Склався специфічний парадокс: ніхто не шукає тих перших, «старих», але всі розмови ведуться про долю «нових». І коли у 1990-ті роки ми обрали шлях незалежності і стали певним чином думати, якими є наші стосунки з нашим — радянським — минулим, то слід розуміти, що основній ревізії піддалася саме ця друга, пізньорадянська хвиля пам’ятників.

У Казахстані сценарії витіснення розгорнулися в декількох версіях. Наприклад, у місті Семей (Семипалатинськ) їх зібрали на найближчому пустирі, між будівлею медінституту та гуртожитком. Певний час пам’ятники знаходилися там у хаотичному стані, але потім з ними сталася дивовижна історія: вони прижилися на цьому місці, міські комунальні служби облагородили цю ділянку. В результаті вийшов невеликий сквер, дуже зручний для прогулянок набережною річки Іртиш.

Під час благоустрою цього парку на найбільшому монументі, на найвищому Леніні, хтось зробив напис «боги» на свіжому цементі. І, як зауважили кураторки проєкту, боги для твоєї власної культури, власної території — це завжди щось інше, це завжди щось зовнішнє. Радянські пам’ятники в Казахстані — це завжди зовнішній інструмент впливу, і витіснення їх на міські периферії — природний процес.

З іншого боку, не в кожному місті Казахстану є такий Ленін-парк, а ті, що є, різні. Відмінності продиктовано особливістю історії міст. Наприклад, Ленін-парк у місті Кизилорда набагато менший, він довгий час залишався невідомим навіть для своїх мешканців, тому що знаходився в невеликому скверику на закритій території, яка належала управлінню залізниці. І це також показово: коли ми говоримо про столицю Казахстану (Кизилорда деякий час мала цей статус) і коли виникає питання, чому вибір падає на те чи інше місто як столицю, можна відповісти: «Тому що туди було проведено залізницю». И ми розуміємо, що багато пам’ятників, які є в нас у Казахстані, було просто привезено звідкись — завдяки залізниці, завдяки якимось зовнішнім можливостям. Це пам’ятники, які ще не вироблялися на території Казахстану.

Коли розвалився СРСР і виникло питання про те, що робити з радянськими пам’ятниками, влада міста Атирау не надала ніякого значення Леніну. Але місцеві краєзнавці наполягли на тому, щоб пам’ятник хоч якось зберегти, і встановили його на вузькій вуличці в оточенні ще п’яти невеликих пам’ятників і бюстів, в тому числі Чапаєва, в окремому мікрорайоні «Жилгородок». Історія «Жилгородка» — це та сама колоніальна історія: в 1942 році його будують для співробітників нового нафтопереробного заводу й від іншої частини міста навіть відокремлюються спеціальної стіною. І ось приходить інший час, інші інвестори з видобутку нафти, і «Жилгородок» буквально деградує як міський район разом із пам’ятниками свого часу.

Розмова про радянські пам’ятники має починатися з розуміння, що всередині цієї групи є своє пострадянське ранжування: деякі досі займають домінуючі центральні місця в міському просторі. Наприклад, пам’ятник Кірову чудово зберігся в Усть-Каменогорську (місто в східному Казахстані). А пам’ятник Чапаєву в Уральску (західний Казахстан) виконує роль не просто радянського героя, а ще й своєрідного героя фронтира. Для місцевих жителів, козаків, які також проживають на цій території, Чапаєв — негативний персонаж. Вони б не замислювалися, чи варто зносити йому пам’ятник — звичайно, так! У той же час казахи кажуть: «Ні-ні, залиште Чапаєва, нам Чапаєв подобається!». Це опозиції, які формуються всередині локальних воєн пам’яті.

Цікавий момент: у багатьох містах ці Ленін-парки напівбезхазяйні — Леніни просто стоять великими чи маленькими групами. Коли ти бачиш якогось персонажа, то починаєш здогадуватися: «Це якийсь герой-піонер, а це безіменний солдат». Ти їх вже не впізнаєш, а вони постають як щось узагальнене на кшталт «Дівчини з веслом».

Єдине місто, в якому всі пам’ятники радянського періоду мають таблички з точним зазначенням, коли цей пам’ятник було встановлено, де він стояв і коли його перевезли в цей Ленін-парк, — це Усть-Каменогорськ. Це місто, реальне фізичне тіло якого було створене підприємствами важкої промисловості. Це знаменитий атомпром — реалізація атомного проєкту СРСР. Вся основна айдентика Усть-Каменогорська буквально пов’язана з вірою в міць радянської науки та промислового потенціалу свого міста. В Усть-Каменогорська дуже складні взаємини як зі своєю історією, так і з проєкціями в майбутнє.

На одному зі стендів у колись закритому місті Приозерськ я побачила Леніна. І, як мені здається, це в стилі Бенксі — «хакнутий» Ленін: був білий, зробили чорним. Це, звісно, мої домисли, як візуальний антрополог ти постійно стикаєшся з труднощами інтерпретації, тому що місце не може саме розповісти, як його інтерпретувати. Воно не може тобі сказати: «Ми всі радянські пам’ятники відвезли на околицю міста — шукайте їх там». У цій інтерпретації завжди є місце уяві. Межі та обсяги цієї уяви самі по собі цікаві. Коли в Астані нас запитують: «Де ваш Ленін?», то ми відповідаємо: «Він нас абсолютно не цікавить, він нам не потрібен. Якщо він вам цікавий — шукайте де-небудь на звалищах». В Астані немає Ленін-парку, тому що тут дуже багато інших об’єктів й іншої активності, щоб витрачати сили і ресурси на пошуки радянських пам’ятників.

Кульшат Медеуова: В Казахстані стався майже повсюдний поворот від пам’яті про Велику Вітчизняну війну до пам’яті про Другу світову, і навіть більше — до пам’яті узагальненої, про Захисників Вітчизни. Хоча в кожному місті все одно реалізуються різні алгоритми цього перекодування. Найчастіше пам’ять про Велику Вітчизняну війну стає частиною іншого наративу, такого глобального казахстанського розуміння Вітчизни.

Поява в пострадянський період нового стилю великих монументів «Захисникам Вітчизни» продиктована не тільки розмиванням старої «ідеологічної матриці», а й активним захопленням тією історією, яка була до радянського періоду. Звідси новий наративний сюжет, що пов’язує не тільки Другу світову, а й Джунгарські війни. Поняття захисника вітчизни розширюється, конкретизується, перекодовується.

У другому різновиді під батьківщиною починають розуміти всі трагічні події, у яких брали участь казахстанці. Такі монументи можуть називатися «Тагзим» — Подяка, Уклін. Наприклад, у місті Кизилорда був Монумент Слави — класичний радянський монумент, із вічним вогнем, симетричними написами про подвиг не забутий. Далі за ним, по алеї, в глибині скверу створили новий монумент, який доповнює радянський за задумом вічної пам’яті, але за стилістикою відрізняється. Тут ми бачимо кілька ключових блоків — тему травми, колективної участі в тих чи інших подіях: Афганістан, Чорнобиль, Семипалатинський ядерний полігон, Казбат (миротворчий казахстанський батальйон). Це дуже рідкісне поєднання, тому що пам’ятники Казбату ми не так часто бачимо в Казахстані. Пам’ятники чорнобильцям є скрізь. Найчастіше вони об’єднуються з пам’ятниками, пов’язаними з Афганістаном. Це новий формат пам’яті.

Оксана Довгополова: Афганістан і Чорнобиль, які в комеморативному просторі часто є сусідами, — це те, що мене завжди дивувало. Як вам здається, чому вони йдуть паралельно?

Кульшат Медеуова: У випадку з Кизилордою — це питання про те, де буде стояти пам’ятник в просторі міста. Спільнота чорнобильців і афганське співтовариство однаково наполягали на тому, що за значимістю пам’ятник не може бути на периферії, тобто вони вважали, що меморіалізація цих подій повинна бути поруч з Монументом Слави. А, наприклад, в Уральську ці пам’ятники знаходяться в різних частинах. В Астані вони ніби поруч, але візуально не пов’язані в один монумент.

Це різні актори пам’яті, вони по-різному беруть участь у житті своїх міст й отримують права на свої пам’ятники. Так само це може залежати від художника, якого вони наймуть, і від того, як він зможе лобіювати ідею в міському просторі. Загальна політика така, що монументи, пов’язані з Другою світовою війною, тепер значаться як монументи «Захисникам Вітчизни».

Якщо говорити про загальну конфігурацію травматичної пам’яті, то явним візуальним сюжетом, який описує те, що пов’язано з великим травматичним переживанням, є розірваний шанирак і розірвана зірка. Шанирак — це такий конструктивний елемент юрти, навершя кочового будинку, в якому жили казахи. Він вважається одним із найбільш сакральних знаків матеріальної культури. І ось коли його зображують розірваним — це знак травматичного переживання.

Кульшат Медеуова: Переосмислення історії нерозривно пов’язано з меморіалізацією колишніх таборів системи ГУЛАГу. Таких місць дуже багато, вони поширені по всій території Казахстану. З майже двох десятків локацій, пов’язаних із великими табірними об’єднаннями, меморіалізовано в Казахстані близько п’яти. І одним із таких місць меморіалізації травматичної пам’яті є музей в селі Долинка в будівлі, яка раніше була головним управлінням таборів.

Виникає запитання: яким чином у мистецтві переживають й інтерпретують радянську спадщину? На прикладі Асхата Ахмедьярова, одного з найвідоміших сучасних казахстанських художників, я хочу розповісти про проєкт, який тривав три роки. Вперше його було презентовано в 2017-2018 роках на виставці в Національному музеї Республіки Казахстан, яка називалася «Час і Астана: після майбутнього».

Ця виставка молодих художників, де Асхат був одним із кураторів, відбувалася на тлі іншої великої міжнародної виставки «Експо» в Астані. Під час самого проєкту і після було дуже багато надихаюче-урочистої риторики. Всі говорили, що Астана — це вдалий проєкт, як усе тут чудово.

А Асхат Ахмедьяров робить проєкт «Коротка історія Півночі» — це відсилання до того, що було на цих територіях раніше. Тут були табори системи ГУЛАГу. Найближчий називався АЛЖИР — Акмолинський табір дружин зрадників Батьківщини (Акмолинский лагерь жен изменников Родины), і працю жінок у ньому використовували для виготовлення матів з очерету.

Асхат робить із цього місцевого матеріалу серп і молот. Спочатку це іронічне висловлювання про те, що «ось ви говорите про Експо, про скляну архітектуру, про надзвичайні можливості того, що Казахстан зараз переживає, але чи пам’ятаєте ви про те, з чого все починалося і якими інструментами і ресурсами тут було побудовано міста?».

Через рік, 31 травня, в День пам’яті жертв політичних репресій, він цю конструкцію з очерету везе в АЛЖИР, в однойменний музей. Певний час композиція стоїть там. На території музею, до речі, є ще цікаві знаки: великі куби, заповнені землею. Земля в цьому разі має значення — вона з «Маминого кладовища», з інших місць травматичної пам’яті в Казахстані. Ще там є великий куб — пам’ятний знак українкам, які загинули в таборі. Таких кубів там дуже багато, практично для кожної національності.

Повертаючись до проєкту Асхата Ахмедьярова. З АЛЖИРу він вивозить конструкцію за межі населеного пункту, щоб реалізувати свій план — провести з цим символом радянського майже шаманський ритуал. Цю частину проєкту він називає «Якби біль згорів». Він підпалює серп і молот. І це дуже важлива дія, тому що сам Асхат про цю частину проєкту пише, що для нього важливо було з цим зовнішнім не те що розправитися, а провести своєрідну процедуру очищення, подібну шаманським практикам.

Спільно з художницею Сауле Сулейменовою вони проводять перфоманс у степу, після якого залишається лише попіл. Асхат збирає його і ще через рік на новій виставці, присвяченій пам’яті жертв політичних репресій, використовує для наступної роботи.

Оксана Довгополова: Я скористаюся нагодою і скажу «дякую» Асхату Ахмедьярову за ту підтримку, яку він продемонстрував Україні, коли було окуповано Крим. Його одиночна акція біля посольства України для нас дуже важлива і значуща. Важливо, щоб він про це знав.

А наші підписники бачать паралелі між Україною і Казахстаном: «Новий Ленін десакралізований і змалілий» і у вас, і у нас. Може бути, цим він і не страшний — десакралізована фігура стає фігурою минулого, яка нам вже не загрожує, вона вже не організовує наш простір, вона є певним слідом того, що вже пішло.

Кульшат Медеуова: Де у нас залишився Ленін? Там, де економічно нічого не покращилось. Він залишився в багатьох великих селах — якщо з селом не відбулося економічного апгрейду, ви обов’язково зустрінете там Леніна. Там буде зруйнована вся радянська інфраструктура, але Ленін залишиться. Але в тих населених пунктах, де відбулося економічне зростання — пов’язане з нафтою, або з чимось ще, — пам’ятники однозначно змінювалися.