«КРОЛИК ДЖОДЖО»: ПРЯМЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ ВЖЕ НЕ ПРАЦЮЄ

Оксана: Фільм «Кролик Джоджо» новозеландського режисера Тайки Вайтіті вийшов у 2019 році та був показаний в Україні на початку 2020 року. Жанр свого фільму режисер позначив як anti-hate satire. Він знятий за мотивами книги Крістін Люненс «Небо в клітинку» (Caging Skies). І книга – не комедія. Події відбуваються в останні півроку Другої світової, головний герой – десятирічний Йоганнес, який мріє стати гідним представником Гітлерюгенд. Уявний друг Йоганнеса – Гітлер. Це творчий внесок Вайтіті в сюжет Caging Skies, у книзі цього немає. Сам режисер і зіграв уявного друга. Фільм насичений навмисними хронологічними асинхронностями, змішуванням різних точок історії.

Звичайно, «Кролик Джоджо» – не перший фільм, у якому нам пропонують посміятися над тим, що може викликати тільки абсолютний жах. Починаючи з «Великого диктатора» Чарлі Чапліна через «Весну для Гітлера» Мела Брукса ми можемо простежити традицію таких підходів.

Кириле, коли ми готувалися до цієї зустрічі, ви назвали «Кролика Джоджо» найкращим фільмом для сімейного перегляду в дні пам’яті Другої світової війни в 2020 році. Чому?

Кирил: Я б уточнив свою тезу: цей фільм – один із небагатьох можливих для перегляду в 2020 році, причому для дуже різних поколінь. Мені здається, що пряме висловлювання «нацизм – це погано, а життя – це добре» вже не працює, тому, обговорюючи проблеми публічної історії та репрезентації травматичного досвіду, ми разом з вами і з Лідією Стародубцевою раніше намагалися знайти сучасні мови комеморації (йдеться про дискусії «Комеморативні практики у віртуальному просторі» та «Віртуальне як публічне» – прим. Минуле / Майбутнє / Мистецтво). Дві наші розмови так чи інакше стосувалися спроб штучно пережити цей досвід, а сьогодні ми спробуємо поговорити про нові мови художнього висловлювання.

Коли я подивився фільм «Кролик Джоджо», я, звісно, поліз дивитися літературну основу. Я прочитав книгу Крістін Люненс «Небо в клітинку» і здивувався, наскільки роман Люненс не відповідає фільму. Основна канва подій і персонажів там, зрозуміло, є, але якраз риторичні прийоми та тропологія фільму й роману абсолютно відрізняються.

Якщо звести до простої опозиції, то роман – це модерністський роман про дитячі переживання, і він очевидно відсилає до «Бляшаного барабану» Ґюнтера Ґрасса (тут вибудовується рамка початку й кінця війни двох дітей: один з Данцига, інший з Відня), а фільм – це, звичайно, сучасне метамодерністське висловлювання зі своєю мовою. Фільм на модерністську структуру, присутню в десятці великих чудових романів ХХ століття, накладає риторику і тропи. Тому модерністський текст через мовні прийоми, через не «що», а «як», перетворюється в метамодерністський текст.

Оксана: Система риторичних прийомів в розмові про нацизм, Гітлера і таке інше змінюється. Давайте трохи поговоримо про риторичні прийоми, які працюють тут. Як розмовляють? Як співвідноситься мова Третього рейху і тоталітарна риторика в цілому з комедійними інверсіями теми?

Кирил: Що мене захоплює в цьому фільмі? Те, що Вайтіті працює з двома мовами: по-перше, він дуже грамотно й дуже точно опрацьовує мову історичної епохи, мову Австрії та Німеччини 1945 року; по-друге, що більш природно для успішного режисера, Вайтіті добре працює з мовою кіножанрів. Ось коли відбувається це накладання, створюється ефект дуже точного висловлювання. Ці дві взаємовиключні інтонації, щирість та іронія, і створюють фон метамодерну. Ситуація нової щирості та постіроніі створює особливу мову для розмови про травматичний досвід, де іронія поєднується з щирістю в дуже складному вузлі риторичних прийомів.

Окремо варто поговорити про мову епохи. Літератури на цю тему було написано чимало. Я тут пошлюся на роботу Віктора Клемперера «Мова Третього рейху». Він, по суті, сформулював основні принципи, за якими нацисти змінювали мову і використовували її для створення нової дискурсивної реальності. Але ця мова в багатьох проявах виробляє ефект зворотний тому, що хоче говорити персонаж.

Адольф Гітлер виконує у фільмі роль помічника, який, природно, міркує в системі аргументів десятирічної дитини, але насправді виявляється, що ця система аргументів на диво синхронна системі аргументів нацистської пропаганди. Наприклад, у випадку, що робити з цієї відкритою за стіною «істотою», як вони її називають, аргументи в обох однаково абсурдні. Ось тільки пропозиції Гітлера більш-менш реалістичні для нацистського режиму («спалимо будинок і звинуватимо в цьому Черчилля»), а пропозиції Йоганнеса – це приклад дитячої поведінки в незвичайних обставинах («поговоримо»).

Вайтіті чудово працює з мовою епохи. Він також чудово працює з мовою кіножанру. Ось ця пастишна ковдра цитатності, гіперцитатності, відсилання до традицій масового, елітарного кіно – це ситуація, в якій ми вже звикли жити останні 20 років постмодернізму, за одним винятком: постмодернізм не передбачає в етичній програмі будь-якого прямого висловлювання і щирості.

Оксана: Справа не тільки в риториці, правда? Не тільки в риторичних прийомах. Коли ми говоримо про минуле, ми розуміємо, що говоримо про те, що безпосередньо сприймати не можемо. Будь-яке говоріння про минуле – це робота уяви, робота вибудовування інформації у певні типи фігур за допомогою поетичних технік. Такі фігури Гайден Вайт назвав тропами. «Кролик Джоджо» добре вписується у троп, позначений як іронія. Як ви це бачите?

Кирил: Іронія вибудовується навколо двох світів і двох персонажів із цих світів. У нас є видимий, реальний світ – і світ фантазій. Реальний світ Третього рейху населений вигаданим другом – Адольфом Гітлером. А вигаданий світ населений реальним персонажем.

Вигаданий світ – це світ через шафу, через стіни, через дитячі жахи. І його персонаж – Ельза Корр, дівчинка, яка уособлює всі етнічні стереотипи, всю ксенофобію, яка так густо розплодилася в голові десятирічної дитини. І, строго кажучи, структура цього фільму полягає в тому, що ці світи міняються місцями. Ці два персонажі починають між собою боротися. І ось ця ігрова інверсія повторюється постійно.

Оксана: Кириле, мені хотілося б повернутися до питання про лічені можливі для 2020 року фільми про Другу світову і про старіння прямого висловлювання в лоба. Для мене «Кролик Джоджо» виявився на диво співзвучним. Але ми з вами накладаємо це непряме висловлювання на безліч прямих, у яких ми були виховані та які для нас нікуди не поділися. Чи достатньо непрямого висловлювання для тих, хто свого часу цієї прямолінійної ін’єкції не отримав? Ми об’їлися – і радіємо. Але є ті, хто не об’ївся.

Кирил: Художня робота з минулим виконує два завдання. Перше – повідомити глядачу, споживачу, дитині або дорослому з різним культурним бекграундом необхідний набір фактажу про минуле; друге – увімкнути в нього емпатію. Все інше підпорядковане цим завданням. У разі «Кролика Джоджо» вони виконуються з лишком. На цьому фільмі можна й поплакати, й посміятися, з цього фільму виносяться всі формальні відомості. Це взагалі дивне питання ще з часів мого шкільного навчання: що фільм має розповісти про епоху? Фільм не повинен розповідати про епоху, це не частина обов’язкової освіти. Він створює вхід у цю епоху.

Фото: кадри з фильму «Кролик Джоджо», режисер Тайка Вайтіті, 2019