ПРО ЦІННОСТІ

Наше завдання — робота зі складними моментами минулого в такій оптиці майбутнього, у якій ризик повторення соціальних катастроф було б мінімізовано.

Пропрацювання минулого ми розуміємо як раціональний аналіз причин і природи трагічних подій, пам’ять про які впливає на сьогодення, а також практики роботи соціуму в контексті пам’яті. Ми розрізняємо історію і пам’ять, здаємо собі справу, що пам’ять часто позараціональна й емоційна.

Пропрацювання минулого передбачає загальне зусилля розуміння, яке включає як відкриту публічну дискусію, так і практичне усвідомлення системи цінностей, які запускають нашу картину світу.

Ми бачимо, що в останні кілька десятків років прориви в пропрацюванні минулого відбувалися в полі мистецтва. Це максимально продуктивне поле, і в нього ми запрошуємо всіх, хто хоче скласти пазл проєкту майбутнього в медіумі пам’яті. Сучасне мистецтво запускає дискусії і пошук — наш проєкт не про мистецтво, а про спільний жет запитування та пошуку відповідей.

Пропрацювання минулого ведеться не тільки і не стільки в полі наукового знання, але перш за все в полі пам’яті. Після Другої світової війни першим словом в описі майбутнього стає слово «минуле». Трагедії, в які було вкинуто людство в ХХ столітті, мали у своїй основі визнання можливості бачити одну групу людей менш гідною життя, ніж інші; можливість визнати приналежність до певної спільноти провиною.

Розлюднення стало основою катастрофи — тому в основу образу нового світу було покладено цінність життя і гідності людини. На цьому вибудовується картина світу, в основу якої вплетено Загальну декларацію прав людини 1948 року. Ціннісна рамка нашого проєкту формується навколо визнання вищої цінності життя і гідності.

Погляд у сторону тоталітарних режимів ХХ століття дає можливість зрозуміти, що ціннісні ієрархії, які ставлять щось вище за життя і гідність — націю, расу, партію, — породжують катастрофи. Ми знаємо, що якщо це сталося одного разу — це може повторитися.

Пам’ять дає нам сміливість знати, на що здатна людина, яка повірила у фантомне надлюдське, яке керує життям цього світу. Пам’ять може стати тим медіумом, в якому ми вибудовуємо проєкт майбутнього, сфокусований на правах людини.

У полі пам’яті ніхто з нас не може претендувати на роль деміурга. Коли хтось переконаний, що має виключне право привести інших до єдино правильної істини, він бере на себе роль божества. В основі таких проєктів лежить бачення інших людей неповноцінними, нездатними пропрацьовувати минуле самостійно. Це та ж розлюднююча оптика і бачення людини інструментом, які були в основі тоталітарних проєктів. Ми готові вступати в розмову і розуміємо, що наша готовність може зустріти відмову.

Нам може не подобатися те, як бачать інші, але ми визнаємо їхнє право на власну інтерпретацію подій минулого. І готові почути аргументи, але не розлюднюючу риторику. Ми здаємо собі справу в тому, що наші підходи до роботи з минулим можуть бути для когось неприйнятними. Ми готові пояснювати свою позицію для тих, хто готовий з нами говорити.

В оптиці прав людини ми можемо ставити питання про природу взаємин людини з минулим і про відповідальність за події минулого. Саме спосіб бачення цих відносин стає джерелом конфліктів: ототожнюючи себе з представниками своєї спільноти в минулому, людина може відчувати гордість або сором, а також звинувачувати представників іншої спільноти у скоєнні злочинів проти «себе». На самоототожненні з великими колективами будуються і уявлення про дружбу або ненависть між народами або державами.

У своєму розумінні природи великих соціальних спільнот ми спираємося на конструктивістський підхід, який базується на уявленні про творчий і динамічний розвиток цих спільнот в залежності від колективної дії. Конструктивістський підхід не передбачає існування генетичної і «ментальної» єдності всіх представників однієї нації, держави, стану.

Ми виходимо з розрізнення понять провини і відповідальності. Людина може бути звинувачена тільки за власні дії (або за злочинне недіяння), але не за приналежність до групи. Людина не може бути звинувачена у зробленому не її руками, тим більше до її народження.

Спроба покласти на сучасну людину вину за діяння минулого суперечить основним принципам справедливості і перетинається з концепцією «колективної провини», яку використовували тоталітарні режими для розлюднення тих, кого вони позначали як ворогів: будь-який представник групи незалежно від своїх дій визнається винним.

У визначенні поняття відповідальності ми йдемо за Віктором Франклом: «Наявність відповідальності становить гідність людини, гідність кожної окремої людини». При цьому очевидно, що людина може приймати колективну ідентичність. Для розуміння способу включення індивіда в колективну пам’ять значимі міркування Карла Ясперса про зв’язок зі спільнотою, частиною якої він сам себе визнав.

Визнання відповідальності чеснотою окремої людини і знання про ідентифікацію індивіда з групою змушує нас поставити собі питання, чи можемо ми ігнорувати неприємні для нас моменти минулого власної спільноти, ґрунтуючись на переконаності у своїй непричетності.

Катастрофа, що вже сталася одного разу, служить для нас попередженням про те, що подібне може статися знову. Одним зі способів протидії повторенню є пропрацювання минулого, називання злочину злочином і утвердження готовності протистояти повторенню злочину в будь-якій новій формі. Так, пропрацювання геноцидного минулого неминуче призводить до протистояння будь-якій формі геноциду, а не тільки тій, яка вже сталася. Тому відповідальність за пропрацювання минулого і збереження пам’яті лягає на будь-яку людину, яка визнає колективну ідентичність. Якщо сучасна людина відмовляється від пропрацювання минулого та визнання, що злочин завжди можливий, вона відкриває ворота для його повернення.

Отже, немає колективної провини, але можлива розділена відповідальність за збереження пам’яті та пропрацювання минулого. Прийняття колективної ідентичності є індивідуальним рішенням. Емоційне переживання гордості або сорому за членів своєї групи може провокувати різні наслідки — або закрити очі на все погане, або дивитися відкритими очима. Разом з Теодором Адорно ми можемо заявити: «Все залежить від того, в якому вигляді постає минуле: чи стає воно лише предметом докору, або ж ми долаємо жах, знаходячи в собі силу осягати незбагненне».

Якщо йдеться про приналежність до великої спільності (наприклад, до держави), настанова цінності людської гідності проблематизує збереження пам’яті тих, чиї нащадки в силу різних причин вже не живуть на цій території. Іноді у людей, що жили на тих самих вулицях або берегах, що і ми, немає нікого, хто міг би їх пам’ятати. Іноді ми не знаємо навіть імен — не знаємо нічого, крім факту смерті. Справою нашої людяності є підтримка цієї пам’яті, а не пошук зовнішніх відповідальних.

Одним із головних наслідків перебування в тоталітарному просторі є відмова від визнання важливості самовизначення. Наш проєкт — про те, як включити в досвід кожного розуміння роботи пам’яті.

Навіщо? Ми впевнені, що обеззброєння маніпулятивної функції минулого можливо лише через входження у взаємини з минулим, вибудовування власного ставлення до подій минулого.

Пам’ять — територія спільної відповідальності, а не простір влади. Пам’ять — це про те, що людина робить в рамках свого проєкту життя.

Важливими для нас є міркування Поля Рікера про дисенсус щодо минулого, який може існувати тільки в демократичній настанові. Наша мета — не транслювати власну схему розуміння історії, а залучати до спільного пошуку, який підштовхує до вироблення власної позиції, визнання своїх помилок, доповнення власної картини світу аргументами інших людей. Створення такого поля відповідального обговорення розширює простір дії громадянського суспільства, що і є нашою метою.

Розмова передбачає наявність різних візій — в межах однієї і тієї самої оптики розмовляти немає про що.

Пам’ять — потужний каталізатор ворожнечі та війни. Війна пам’ятей зіштовхує людей в протистояннях, вкорінених у сучасному світі. Образи минулого штовхають людей на вбивства і ненависть сьогодні. У 1995 році в боснійській Сребрениці одні люди вбивали інших, обґрунтовуючи це тим, що відбулося в 1348-му. Численні злочини сьогодні провокуються ресентиментом — бажанням помститися за ту чи іншу подію минулого. Після серйозних конфліктів одне з найважливіших питань — як створити можливість життя далі?

Є приклади «примирення» держав — як правило, вони відбуваються після взаємного визнання провини. Є приклади заліковування ран соціального тіла через роботу «Комісій правди і примирення» — практика соціального примирення в такому контексті була розроблена в ПАР для створення можливості життя після падіння режиму апартеїду.

Одним із завдань нашого проєкту є пошук шляхів примирення суспільства в контексті колективної пам’яті. «Пам’яті» примиритися не можуть, примиритися можуть люди.

Що таке примирення в полі пам’яті? Це не спроба стати «над конфліктом», промовчати про травми і злочини, «не чіпати минуле». Політика замовчування відкладає конфлікт, який обов’язково колись вибухне.

Примирення — не прощення злочинів минулого. Примирення — це спільне обговорювання того, що сталося, і готовності протистояти повторенню злочинів. Більш того, примирення можливе саме в контексті визнання злочину злочином.

Неідентичність примирення і пробачення стає очевидною, коли ми замислюємося, хто має право прощати. Пробачити може тільки той, проти кого вчинене зло, — як це зробила, наприклад, Єва Кор. Як ми не несемо відповідальність за чужі діяння, так само в нас немає влади пробачити злочин, скоєний не проти нас. Для тих, хто осмислює минуле, існує пропрацювання минулого, робота над примиренням у контексті минулого.

Події минулого не надані нам у безпосередньому сприйнятті — ми потребуємо усвідомленого зусилля, щоб до них «доторкнутись». Мистецтво працює з репрезентацією реальності засобами уяви. Академічний історик реконструює подію минулого з хаосу доступних даних. Академічна і художня уява — процеси, що віддзеркалюють один одного і перевіряють один одного на міцність.

Травма катастроф телеологічних проєктів ХХ століття, зів’ялий оптимізм ідеї «кінця історії», тотальна зосередженість на минулому в оптиці пошуку «спадщини» — все це окреслює поле напруженого запитування про майбутнє. Не в контексті жорсткої історицистської схеми, але в негарантованому промацуванні точок опори. Ця точка і є точкою відліку нашого шляху.