НІКОЛИ ЗНОВУ ЧИ МОЖЕМО ПОВТОРИТИ?

Оксана: Причетність до спільного жесту перемоги відчувають багато країн, в тому числі й Німеччина, яка попри всі складнощі подолала своє минуле. Це погляд в майбутнє, розуміння того, що тільки наші щоденні зусилля можуть це майбутнє зробити реальністю.

Але причетність до перемоги над нацизмом можна відчувати і в зовсім інший спосіб — як бачення власної винятковості («союзники не важливі»), власного героїзму, за якій весь світ має дякувати. Подія перемоги тут виступає висхідним пунктом ідентичності, що будується як прославлення війни: жертовний героїзм та бажаність повторення цього подвигу. Минуле не може завершитись — воно постійно присутнє тут і зараз, а сьогодення може дратувати несхожістю на героїчне минуле.

Це дві дуже різних ціннісних моделі. Права людини, називання злочину злочином, погляд у майбутнє — та місія переможця, культ героїчної смерті, «можемо повторити».

Антон: Офіційний дискурс пам’яті відображає ціннісні настанови держави. У роботі державних органів з колективною пам’яттю завжди є частина формуючого впливу. Якщо він помірний і будується на ліберальній оптиці, то це одна історія — відверта розмова, коли суспільство каже: «Давайте оці речі проговоримо». А є репресивні моделі, як у Росії зараз, коли з людьми ніхто не радиться, а просто видають «правильну» відповідь. Офіційна пам’ять перетворюється на агітацію, як за радянських часів — це фактично інерція радянського часу.

Що ми маємо у випадку з двома моделями пам’ятання, з гаслами «Можемо повторити» і «Ніколи знову»? «Ніколи знову» — це про рефлексію. Читаємо Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» і знаходимо історії про те, як дитина переживала окупацію. Це ж начебто книга про війну, але ти прекрасно розумієш, що це про життя родини, якій було скрутно, про його дідуся та бабусю, маму, кота. Коли ти занурюєшся у світ особистих почуттів, то думаєш: «Не дай боже таке пережити».

Але є друге гасло — «Можемо повторити». Вся ця екзальтація, коли на тролейбусах пишуть «На Берлін!», коли розказують, що наші ракети можуть перетворити будь-що на радіоактивний попіл, що ми самі усіх перемогли — така модель апелює до героїки війни, робить її привабливою. Здається, що війна — це нормальний спосіб вирішення проблем, тому реальні людські страждання випадають з цієї матриці. І ось у цьому небезпека.

Я вдамся до невеликого історичного екскурсу, щоб зрозуміти, звідки ноги ростуть у цих двох моделей пам’ятання. Гасло «Ніколи знову» бере свій початок з антивоєнної промови Папи Римського Бенедикта XV, яку він зробив після Першої світової, коли ще були свіжими всі жахи: окопна війна, хвороби, тиф. Він тоді сказав: «Ніколи знов війна! Війна ніколи знову!».

«Можемо повторити» починається з напису на Рейхстагу в Берліні в 1945 році: «За налеты на Москву, за обстрел Ленинграда, за Тихвин и Сталинград, помните — не забывайте, а то можем и повторить!».

Тобто якийсь червоноармієць щойно дійшов туди і зробив напис на стіні: «Можем повторить!». З цієї матриці витікає думка, начебто це справедливо: на нас напали, ми дали здачі і пішли. Але ніхто не розповідає, що той, хто пішов і переміг агресорів, потім залишився і захопив країни Європи.

Ця історична рамка вплітається в моделі пам’ятання: з одного боку це героїзм війни, з іншого — це пафос.

Ми опиняємось в небезпеці, тому що такою бравадною пам’яттю легко маніпулювати: вона екзальтована, викликає хибну гордість, але за кого? За тих людей, які ніколи цією темою не спекулювали б, бо вони пам’ятають, що це була за війна, і вони не хочуть повторити.

Оксана: Ми анонсували зустріч, присвячену двом датам — 8 та 9 травня. Перша — День пам’яті та примирення. Друга – День Перемоги.

Хочу нагадати, що й у досвіді радянської людини була ситуація відзначання 8 та 9 травня як пам’ятних та вихідних. Така практика була введена в 1965 році та була частиною формування умовно брежневської парадигми пам’ятання перемоги. Тоді два дні теж мали два різних наголоси — 8 травня було оголошено вихідним днем з посиланням на подвиг радянських жінок. Це вперше було зазначено в доповіді Брежнєва на День Перемоги в 1965-му. Тобто коли ми чуємо «ніколи цього не чіпали, а зараз встромляють щось чуже» — це не зовсім правильно. З 1948-го до 1964 року День Перемоги взагалі не був вихідним.

День пам’яті та примирення з’явився в Україні в 2015 році — як дорощування іншою парадигмою пам’ятання, як надання людині можливості побачити незвичні в нашому публічному просторі конотації. Але дуже швидко додатковий день став джерелом конфлікту. Чому так?

Антон: Мені здається, що тут відповідь — російська агресія та війна. Вона завжди збурює суспільство, загострює відчуття справедливості. Вийшла така історія, що начебто всі, хто за 8 травня — це такі правильні європейці, це все нове, післяреволюційне віяння. А всім, хто за 9 травня, виникає спокуса сказати, що вони за старе. І війна тут додала емоцій.

Ми маємо казати не «це погано, а це добре», а «в нас є різні культурні пам’яті, давайте дізнаватися про їх взаємопроникнення, щоб розуміти, чому люди виступають за різне». Тут не можна обманювати. Ми маємо викласти всі карти на стіл і сказати: «От така складна реальність, от такі практики».

Якщо людина каже «Великая Отечественная война», «Друга світова війна», «Німецько–радянська війна» — ми маємо з’ясувати, що вона має на увазі, чому використовує той чи інший термін. Чи це є частиною ідеологічної настанови, чи людині просто зручно говорити так або інакше.

Фонд «Демократичні ініціативи» опублікував дослідження, яке показало, що більшість людей в Україні готові відзначати і 8, і 9 травня. Більшість українського суспільства готова визнати, що нацисти і комуністи однаково причетні до початку війни. Але з іншого боку, подвійне святкування 8-го і 9-го — це і європейська, і радянська моделі разом.

Ми усвідомлюємо, що мільйони українців загинули у боротьбі з німцями, але ми також розуміємо, що ця війна була складна, страшна, що і самі червоні командири дуже по-різному ставилися до людей і тисячами відправляли їх на вірну смерть. Тому нам не підходить суто європейська модель, з неї випадають наші жертви.

Офіційне мото «Пам’ятаємо. Перемагаємо» якраз відображає цю складність. Це компроміс: з одного боку перемога і мільйони людей, які це поділяють, з іншого — пам’ять, яку поділяють інші люди.

Оксана: Мені здається, що День Примирення — це про примирення саме нашого суспільства. Це про сьогодні, про те, як ми проговорюємо минуле. І ми визнаємо, що навіть всередині нашого суспільства були люди, які знаходились по різні боки барикад. Але зараз ми творимо спільну візію майбутнього.

Пам’яті не можуть миритись. Примирюється суспільство, аналізуючи минуле та називаючи злочини злочинами, а перемоги перемогами. Коли ми не проговорюємо «чорні сторінки» нашої історії, тоді суспільство не може примиритися, бо кожен плекає власну образу. Примирення — це не тільки про примирення між супротивниками, а й про примирення всередині суспільства — дітей, онуків і всіх, хто пам’ятає.

Антон: З примиренням працювати важко — ми пам’ятаємо, хтось воював в УПА, хтось у Червоній армії, хтось у Вермахті. Частина українського суспільства ненавиділа комуністів, а частина була солідарна й спокійно собі жила. А ще частина була завзятими комуністами, які писали доноси в КДБ і вбивали своїх співгромадян.

Примирення — це значить почати таку дискусію, вивести увагу громадян один до одного й до минулого на такий рівень, щоб і той, хто вбивав, і його спадкоємці, і той, хто нормально собі жив, і той, хто боровся проти комуністичного режиму, хоча б трохи усвідомили справедливість відповідальності та погодились: «Окей, це нас розділяє, з цим ми не можемо погодитись щодо минулого, але принаймні давайте визначимо таку модель, яка в майбутньому дозволить нам жити разом і не ненавидіти один одного».

Оксана: Мені хотілося б уточнити про примирення. Це не означає пробачити злочинців та все забути, в чому часто звинувачують День Примирення. Я наведу приклад з роботи Комісії правди і примирення в Південно-Африканській Республіці, коли була винайдена така формула: люди, які чинили злочини апартеїду, могли бути звільнені від покарання, якщо вони нададуть повні відомості про те, що вони робили. Чому це було необхідно? Тому що це був єдиний спосіб отримати інформацію та відновити гідність людей, які були закатовані та загинули.

Був такий епізод, коли родичка одного з загиблих спитала про вбивцю: «Що, я маю його пробачити?». Десмонд Туту, керівник комісії, відповів: «Ти не маєш його пробачати». Тобто є речі, які ми не можемо пробачити, але саме проговорення, відкриття правди про те, що відбулося, навіть якщо люди не хочуть про це говорити, дає шанс на примирення — не між злочинцем та жертвою, а всередині суспільства.

Оксана: Якщо ми визнаємо значущість перемоги над нацизмом як символічної події, яке місце ми, громадяни сучасної України, відводимо собі в тих символічних просторах, що запускаються цією подією?

Якщо ми продовжуємо лінію пам’ятей, що походять від Другої світової, ми опиняємося в пастці. СРСР нібито асоціюється з Росією. Росія сьогодні воює проти нас. Отже, в символічному просторі ми нібито на боці противника СРСР у Другій світовій. Але така оптика нас не влаштовує. І ми концентруємось на злочинах обох тоталітарних режимів, щоб підкреслити, що ми постраждали від обох. Це правда. Але тут мене цікавить питання суб’єктності. Хто ми? Чи ми тільки жертви?

Антон: Якщо ми говоримо про Червону армію або про війська союзників, де воювали мільйони українців, виходить так, що ми воювали проти зла, але не мали достатньо суб’єктності, щоб воювати за свою адженду. І це так само, як росіяни, грузини, вірмени. Як тут бути? Це найскладніше питання.

Ті жалюгідні спроби Путіна казати, що вони «впорались би без українців», це блюзнірство, за яке будь-який ветеран чи фронтовик зарядив би йому в пику в 1945-му. Тому що ці люди разом боронились від зла.

Ми не можемо відмовитись від цієї суб’єктності, але ми не можемо й до кінця прийняти цю суб’єктність, тому що українці разом з іншими народами після перемоги над нацизмом прийшли і закріпачили частину Європи. І фактично виявилися причетними до того, що встановився тоталітарний комуністичний режим. І от це складна правда, з якою нам дуже важко змиритися.

Ми, українці, теж маємо право казати, що перемога досягнута мільйонами наших життів, і це наша перемога теж. Але ми повинні казати, що ми також відповідаємо за те, що комуністичний режим СРСР окупував країни Європи.