Багато років тому художник Георгій Сенченко, дивлячись на нічний Приморський бульвар, сказав Олександру Ройтбурду: «Так ви тут живете в де-кіріковському пейзажі!». Може, сказав та й забув. Але пізніше Олександр Ройтбурд використає цю історію у своєму тексті до виставки «Метафізика міфу». Саме після цих слів він почав дивитися на Одесу інакше, подумки очищуючи образ міста від усього, що закриває в ньому сенси, не видимі під цупким нашаруванням «одеського міфу», — це стало його практикою метафізичного пошуку.

На виставці «Метафізика. Острів» немає жодної картини Ройтбурда. Але ми мали згадати саме це розуміння метафізичного жесту в мистецтві, бо воно є найкращим дороговказом у нашому власному пошуку оптики бачення Одеси. Нам, звісно, йшлося не власне про метафізичний живопис, а про відчуття межі між галасливою веселістю так званого одеського міфу та сенсами, що просвічують в образі міста для тих, хто тут живе.

Важливо, що це схоплювання сенсів «на межі» можливе тільки за наявності обох боків медалі. Це точно не про ностальгію, не про якесь прекрасне минуле; це не про езотеричні істини та зневагу до цього «грубого світу». Так, саме погляд на сіру нудоту зимового Сабанєєва мосту привідкриває для Людмили Ястреб «обітовану Кастилію», обжитий митцями світ спільних розмов, свободи та пошуку образів поза часом. Ці два простори не існують один без одного. У цій виставці ми хочемо стати «на межі» та спробувати розділити досвід схоплення невловного образу метафізичної Одеси. Тому вона й «Кастилія» (назва не про «тут»), що схоплювані сенси неможливо оформити в слова, в наратив.

Пошук метафізичної Одеси — це не спроби зазирнути «по той бік фізики». Рух по межі — це саме про доторк до саме цих речей, поверхонь, про відчуття світу на дотик — неважливо, рукою, поглядом, тінню, що просковзує контурами ландшафту. Про захопленість світом — коли світ втягує нас у запитування. Це доторк ніжності і любові.

Готуючи цю виставку, ми захопилися напругою відчуття «межі» в мистецтві одеських художників 1960–70-х років. Тут стають видимими контури міста поза часом, міста, що прокреслене світлом, простими формами та лініями, плямами кольору. Так, ми можемо впізнати вулиці та будинки — але раптом знайомі контури Нового базару забарвлюються неможливими кольорами. Звідки йде це фантасмагоричне світло?

Якщо ми підемо за цим світлом далі, полуденне одеське сонце засліпить нас — та ми відчуємо, як тотальне світло заливає весь простір, очищує місто до білих кісток — до ракушняка, ребер арок та прольотів. Це світло очищує місто навіть від людей, перетворюючи їх чи то на статуї, чи то на тіні, чи то на відблиски ренесансних портретів. Місто перетворюється на острів, а художник — на острів’янина, який відрізає шляхи підходу до своїх границь, захищаючи вразливу та обітовану землю з білими стінами. Марними є спроби заховатися в клаптику тіні з «Полудня» Єгорова — за мить вона зникне. Ми залишимось на острові між морем і степом. Ті, кого непокоїть відчуття межі, бачитимуть лише весь цей балаган з колоритом і тюлькою. Острів’яни теж усе це бачать. Але не тільки це.

У виставці — лише декілька образів острова, на який ми потрапляємо завдяки метафізичному жесту. Ми зосередилися на певній спільній оптиці при всьому різнобарв’ї авторського погляду — хронологічно зібраній у певний період спробі побачити себе, побачити своє місто. І замислилися, чим це запитування суголосне нашій сьогоднішній занепокоєності, чому нам сьогодні важливо було опинитися в розмові саме з одеськими художниками 1960–70-х? Трапляються моменти, коли важливо перевірити себе зовнішнім поглядом — хто ми є? Спробувати струсити з себе дешеві туристичні очікування, не заперечуючи, а входячи в простір, закритий зсередини. Закритий зсередини… То є відповідь, спасіння чи покарання?

Організатори виставки

• платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво
• forumZFD (Форум громадянської служби миру) в Україні
• галерея сучасного мистецтва NT-Art