Як сучасне мистецтво працює з темою голоду

Пам’ять передається через покоління, входить в життя через родинні звички, які ми починаємо розуміти, тільки коли дорослішаємо. Українські художники Лія Достлєва та Андрій Достлєв спитали себе, чому їм соромно викидати їжу — це ж просто залишки на тарілці? Та самі собі відповіли: бабуся розповідала про Голодомор.

Їхній проєкт «Мені досі соромно викидати їжу — бабуся розповідала мені про Голодомор» присвячений не власне події, а спогадам про страшне, які живуть у наших повсякденних звичках, страхах, думках. Митці два місяці проводили візуальне дослідження з використанням постфотографічних практик, фіксуючи сліди їжі, яку не доїли. Ці відбитки разом із українськими пейзажами ставали частинами колажів.

Як і в Україні, 1932–1933 роки в Казахстані були позначені трагедією. Ашаршилик — так звучить великий голод казахською мовою. Насильницький перехід від кочівництва до осілості, колективізація і сталінські репресії забрали життя 1,5 мільйона казахів, а сотні тисяч змушені були покинути домівки в пошуках кращої долі.

Художниця Сауле Сулейменова звертається до цієї та інших темних сторінок історії Казахстану в проєкті «Залишкова пам’ять». В основу лягли архівні фотографії. Робота «Ашаршилик / голод, 1932 рік» стала однією з перших у серії: люди, увішані клунками, йдуть стомлені, щоб врятуватися від голоду. «Це відома дорога, якою люди йшли в Китай і Афганістан, і вона вся була всіяна тілами, — розповіла у розмові з Минуле / Майбутнє / Мистецтво мисткиня. — Я шукала правильний настрій для роботи з цією темою: не гнів, не злість, не образу… Навіть біль може бути очищувальним і красивим. Я шукала баланс».

Знайти його допомогла техніка «целофанового живопису», яка вже стала візитною карткою художниці. Проєкт складається з картин-колажів, виконаних із різнокольорових пакетів на сірій плівці з полієтилену вторинної переробки. «Залишкова пам’ять — це та, яку ми старанно ховаємо, а я витягаю її», — пояснює Сулейменова.

Наша наступна зупинка — в Музеї великого голоду в Ірландії, що знаходиться на території Квінніпекського університету в штаті Коннектикут, США.

Голод охопив Ірландію в 1845–1849 роках і мав кілька причин: з одного боку — невиважену економічну політику Великої Британії, частиною якої тоді була Ірландія, а з іншого — епідемію хвороби картоплі, основної культури селян (тому ці події іноді ще називають Ірландським картопляним голодом). Тоді загинуло до 1,5 мільйона ірландців, ще стільки ж емігрувало. Загалом населення країни скоротилося майже на чверть.

Ці події досі є частиною колективної пам’яті ірландців, у якій би країні вони не жили. Американські ірландці створили музей, мета якого — стимулювати роздуми та надихати уяву для рефлексії на таку складну тему.

У колекції музею є картини важливих ірландських художників 19 століття та роботи сучасних митців. І якщо «класичний» живопис скоріше документує голод та його наслідки, то твори авторів 20 і 21 століть, виконані в різних техніках, запрошують до роздумів у багатьох напрямках.