Форум «Зона (не)відчуження» — це публічна подія, організована платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, яка стала першим кроком в обговоренні концепції комеморації трагедії Чорнобиля в Україні та розвитку Зони відчуження. Форум об’єднав спеціалістів різних сфер у дискусіях навколо пам’ятання трагедії Чорнобиля.

Ми ініціювали публічну дискусію, тому що перезавантаження пам’яті про Чорнобиль можливе лише через широке обговорення. До участі було запрошено художників, дослідників Зони, кураторів, представників державних інституцій, спеціалістів із кліматичної політики, істориків.

На події йшлося про світову оптику бачення Чорнобиля, про трансформації відносин людини з нелюдськими формами життя, про те, як мистецтво пропрацьовує досвід трагедії та як не примітивізувати пам’ять, як відійти від штампів і беззмістовних образів події. Багато втрачено за 35 років, але саме зараз можна спільно виробити нове бачення, щоб рухатись у майбутнє.

Пам’ять про Чорнобиль — одне з найдивніших місць у ландшафті української пам’яті. Про трагедію знають та пам’ятають усі, але наскільки по-різному. На запрошення Міністерства культури та інформаційної політики України група дослідників розробила державну концепцію комеморації трагедії Чорнобиля в Україні та розвитку Зони відчуження.

Рецензентом концепції став Сергій Плохій, автор одного з найґрунтовніших досліджень історії Чорнобильської катастрофи. У розмові з Оксаною Довгополовою, координаторкою робочої групи зі створення концепції, дослідник поділився думками про те, як можна сьогодні, через 35 років після трагедії, пропрацювати пам’ять про неї? Які проблеми чи небезпеки існують в сучасному наративі? У які ціннісні рамки вписують пам’ять про трагедію сьогодні?

Учасники дискусії згадали метафору «китайського синдрому» — жаргонний вислів американських атомників 1960-х років, які жартували про те, що в разі протікання ядерне паливо здатне пропалити Земну кулю наскрізь і дістатися до Китаю. Під час Чорнобильської аварії вислів використовували, коли йшлося про те, куди може витекти паливо, якщо воно пропалить оболонку реактора. Так само думка про Чорнобиль протікає в різні простори культури — ми спробували окреслити, як саме.

В загальне поле українського постчорнобильського мистецтва ввела модераторка дискусії Катерина Філюк, а своїми міркуваннями поділилися співавторка проєкту «Чорнобильдорф» Анна Калугер і куратор виставки «Чорна хмара» у межах Київської бієнале 2019 Сергій Климко. Відеовключення художників Аліс Мічелі та Жана Марії Тосатті створили горизонт художнього пошуку, в якому подія Чорнобиля відгукується митцям з інших країн — Бразилії та Італії.

Дискусія пропонує розширити уявлення про поняття катастрофи, розглядаючи його з позицій філософії технології, медіа та середовищної гуманітаристики.

Дослідники розглядають катастрофу як певну складову технології, де аварія не є винятковою подією, а радше є включеною в дизайн системи чи її операційний алгоритм. Учасники говорили про інструменталізацію образів Чорнобиля-утопії і Чорнобиля-катастрофи в геополітичних аспектах: від радянського захвату до неоліберальної пропаганди. Міркували про Чорнобиль в контексті нового кліматичного режиму та Антропоцену, де очікування катастрофи, що ось-ось станеться, продовжує наратив західної модерності з її уявленням про лінійність часу як певну схему розгортання майбутнього. Як ця логіка прикладається до українського контексту та радянської модерності, її процесів виснаження та катастроф, що вже відбулися?

Наприкінці 2020 року Міністерство культури України поставило питання про необхідність внесення Чорнобильської зони до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а загоризонтної радіолокаційної станції «Дуга» — до списку культурної спадщини України.

Чому держава бачить необхідність у цьому? Чи змінюється в контексті поставлених завдань розуміння культурної спадщини всередині України? Ми запросили Яну Барінову розповісти про це.

Останнім часом з’явилося чимало несподіваних проєктів у контексті Чорнобиля: хтось пропонує зробити мерч у вигляді футболок з п’ятьма рукавами, хтось — перенести в Зону всі українські казино, дехто хоче організувати тут сафарі. За всім цим бачиться завдання — продати. Продати Чорнобиль?

Зона — найбільше в Європі місце ревайлдингу та унікальний простір світової історичної спадщини, модерністського пориву атомграду, символ холодної війни. Як захистити Зону від банальної вандалізації, але дати сучасній людині доторкнутися до цього унікального місця? Як не вбити його хвилею поверхневого «креативу»? Ми запросили до розмови тих, хто багато років працює з досвідом людей безпосередньо в Зоні; хто розуміє, у який спосіб і навіщо культурні ініціативи мають працювати з темою катастрофи на ЧАЕС. Настав час усвідомити, наскільки вульгарною є візія Чорнобиля як бренду, і знайти цьому альтернативу.