ДІМ МАТЕРІ АЛЕВТИНИ КАХІДЗЕ: ПАМ’ЯТНИК УСІМ, ХТО НЕ БРАВ УЧАСТІ У ВІЙНІ, АЛЕ СТАВ ЇЇ УЧАСНИКОМ

Є люди, які опинилися всередині війни та намагаються їй опиратися в доступний їм спосіб — зберігаючи людяність, захищаючи простори вільної розмови. Можна сказати: марні зусилля. Можна звинуватити в наївності чи слабкості. Можна визнати право людини відстоювати свій світ, навіть якщо нам щось незрозуміло.

Майже вісім років в Україні триває війна, яка вбила тисячі людей, яка є реальністю тисяч людей — вони в ній живуть та помирають. Не обов’язково бути військовим або військовою, щоб бути частиною воєнних дій — і щоб заслуговувати на пам’ятання.

Українська художниця Алевтина Кахідзе багато років у своїх проєктах розповідала про життя її мами, яка залишалася на території так званої ДНР, описуючи це у відомій серії малюнків про Клубніку Андріївну. Алевтині доводилося відстоювати гідність людей, які з різних причин не поїхали звідти. А ще — відповідати на численні звинувачення: «А чого ж ти маму не забереш до себе?». «Моя мама — не комод, — відповідала художниця. — Вона має право на власне рішення. І навіть якщо мені боляче його переживати, це не має значення».

У 2019 році сталося непоправне: в черзі при перетині контрольного пункту, на «нулі», мама художниці раптово померла. Вона не їхала в гості до сестри або доньки, вона їхала «відмічатися» — це один із термінів, пов’язаних з явищем «пенсійного туризму», який Кахідзе через свої малюнки ввела в мистецький простір. У матері художниці була можливість переїхати подалі від складнощів окупованих територій, адже Алевтина з чоловіком придбали їй однокімнатну квартиру в Київській області. Та мама мала на той час амбівалентний стан щодо переїзду — це відображено в малюнках за кілька місяців до її смерті.

«Кажуть, треба поставити пам’ятник через рік. Коли помирає мама, ти відразу стаєш звичайною людиною і підпадаєш під звичайні правила, але я розуміла, що не зможу піти в похоронне бюро, — каже Алевтина. — Мені потрібна була внутрішня готовність, щоб створити свій пам’ятник, я знала, що це буде серйозний проєкт, але нервувала, що зроблю щось сентиментальне. Таке часто відбувається, коли не маєш дистанції. А художник — це завжди дистанція, вона дає рефлексію, без якої неможливо щось зробити».

Смерть близької людини — це завжди особисте горе, але зрозуміле кожному. Художниця ділилася з нами своїми думками: «Мама не їхала звідти, хоча могла, бо обрала свій дім, який будувала все життя. Це і було її життям, яке вона не хотіла залишати». Водночас Алевтина думала про тих людей, які опинилися наодинці на окупованих територіях — їхні домівки залишилися без відвідувачів, тому що родичі вже не могли до них приїхати: «Багатьох людей не пустили до близьких, які померли на території “ДНР” і “ЛНР” на самоті».

«Тебе тримав цей дім» — найперша фраза, яку промовила художниця, намагаючись вкласти пам’ять про найближчу людину в якийсь образ. Алевтина розповідає: «Я ніколи не питала в мами, де вона хоче бути похована, але було ясно, що це має бути десь поряд із домом. І якщо вже так сталося, що її тіло опинилося в Музичах, то й дім повинен бути тут. Завдання було зрозуміле: символічно перенести будинок».

Це стало точкою відліку художнього пошуку, який завершився створенням пам’ятника — пам’ятника-роздуму про те, чим є існування у військовому конфлікті для людей, які стають його учасниками і життя яких прокреслене лінією розмежування.

Співрозмовником та свого роду ментором Алевтини Кахідзе у створенні проєкту став художник Стас Туріна. Мисткиня ніколи до цього не працювала з пам’ятниками, тому їй довелося багато вивчати, радитись, спілкуватися з іншими. Художник і скульптор Володимир Мельніченко подарував Алевтині книжку, де були фотографії пам’ятників, які він зробив своїм друзям. Саме це посилило віру художниці у власний задум. Потім виявилося, що й Стас Туріна мав досвід створення пам’ятників.

Кахідзе також багато досліджувала кладовища — Лук’янівське, військове. Архітекторка Олена Орап зробила безліч візуалізацій, допомігши «посадити» проєкт. Поетка Люба Якимчук допомагала фіналізувати короткі, але тому ще важливіші тексти.

«Цей пам’ятник став великим проєктом, у якому було задіяно багато учасників. Такі проєкти часто подають на конкурси й на гранти, просто я не була інституцією, а була однією людиною», — каже Алевтина. Її художній пошук є, напевно, унікальним сьогодні. Для нас як проєкту, який працює з пам’яттю, він є дуже важливим — і ми хочемо дати голос самій художниці. Алевтина Кахідзе розповіла нам, як народжувалася та розвивалася її ідея і хто опинився поряд у пошуку відповідей на її запитання.

Як символічно перенести дім? Просто створити модель? Дім — не стіни, не цегла, не паркан. Це простір життя, в якому є точки смислів, острівці різної повсякденності. Алевтина пригадувала будинок і навіть змогла дістати його точний план — пам’ятником мав бути саме цей дім, а не просто абстрактна ідея: «У пам’ятнику, як і в нашому домі, шість дверей. У проєкті вони мають три текстових послання. Перше — найпростіше, яке повинен мати кожен пам’ятник: ім’я мами, дати її народження і смерті. Ця інформація знаходиться на вхідних дверях, які заводять людину з ґанку в дім».

«Чотири двері посередині (у справжньому будинку вони вели з коридору в кімнати) мають текст, написаний по колу: “Клубніка Андріївна, ти вмерла на “нулі”, тепер ти тут і дім твій тут, що так тебе тримав”, — розповідає Алевтина. — Я дозволяю собі вказати ім’я Клубніка Андріївна, бо воно важливе для багатьох. Я дуже хотіла розширити звертання — не лише до мами та її досвіду, а також до інших людей. І третє, заключне послання: “Всім померлим на самоті в російській окупації”».

Усі тексти не можна прочитати одночасно, знаходячись в одній точці, для цього потрібно ходити навколо пам’ятника. Коли ви дивитесь на одні двері, написи на інших не видно. Це як у японському саду: площини не пересікаються, між текстами немає поліфонії.

Двері з написами прокреслюють контури просторів дому. Дивлячись на розташування дверей, ми розуміємо, де мають бути стіни. Абрис дому в декілька разів зменшений, але пропорції точні. Та один з елементів мав бути представлений в реальному масштабі. Це ґанок.

Пам’ятник зроблений з бетону, який є достатньо екологічним та красивим матеріалом, символічні двері — з мармуру. Художниця працювала з компанією CONС, надихнувшись їхніми бетонними роботами. Алевтина розповіла, що до останнього не зізнавалася, де буде розміщено пам’ятник, адже в CONС попереджали: «Тільки не цвинтар». Потім вона все ж розкрила карти: «Це скульптура, це моє мистецтво, але це на кладовищі».

Питання виникали на кожному кроці — наприклад, яким шрифтом робити написи. У своїх роботах Алевтина завжди пише тексти від руки, але в цьому разі її традиційний шрифт не підходив. Близько місяця художниця створювала власний, відштовхуючись від ідеї, що шрифт має «плакати», ніби на літери потрапила вода. Любов Якимчук радила Алевтині, що велики літери годяться тільки для тексту з іменем і датами життя мами. Для всього іншого довелося розробляти малі літери, щоб текст не «кричав».

Коли Алевтина шукала спеціалістів, які зроблять фрезерування на мармурі, то надсилала їм макет пам’ятника з текстами на плитах. Художниці завжди пропонували знижку саме через зміст. А чоловік, який зрештою брав участь у монтажі, зізнався, що коли побачив пам’ятник, заплакав, бо не міг перевезти свою сім’ю з окупованих територій до Києва саме через їхню прив’язаність до рідного дому. Він додав: «Для мене мистецтво справжнє тоді, коли зачіпає соціальне».

«Скорбота має бути обрамлена красою, тому що саме краса дає силу витримати все це, — каже Алевтина. — Подруга написала мені про цю роботу: “Світле місце пам’яті”. Начебто простий вислів, нехитрий… Але це краса, яка дає ресурс подивитися на страшну історію і знайти в ній щось на майбутнє. Подумати про всіх людей, які лишилися там». І додає: «Зрештою, найважливіше те, що цим пам’ятником я визнаю мамине право не їхати, а залишитися зі своїм домом. Переміщення будинку на кладовище є підтвердженням того, що я поважала її позицію, її погляди, і власне підтвердженням цінності цього будинку. Значить, і для мене має бути цінно зберегти його таким».

Не втратити в пам’яті людину з її вибором та вразливістю — це найважливіший жест пам’яті у світі, роздертому конфліктом. Зберегти здатність розгледіти обличчя в «соціальних групах» та «типових представниках» — це єдине, що допоможе нам зберегти людяність. Саме відчувши скорботу за конкретною людиною з її долею, ми зможемо відчути своєю і присвяту, яку зробила Алевтина Кахідзе: «Всім померлим на самоті в російській окупації».

Під час монтажу пам’ятника на кладовищі люди, які фарбували огорожу поряд, запитали: «Що, ця жінка воювала? Така літня й воювала? Вона була військовою?». «Ні, — відповіла Алевтина, — вона не була військовою, просто навколо неї відбувалася війна, і тому ми вважаємо, що вона учасниця воєнних дій». Звичайно, коли згадують про смерть учасника воєнних дій, то думають в першу чергу про військових. Але ж є й інші учасники. «Можливо, це перший пам’ятник в Україні, присвячений людям, які не брали участь у війні, але які є її учасниками», — припускає художниця.

Заголовне фото — пам’ятник матері Алевтини Кахідзе, 2021, Музичі, Київська область
Фотографка — Марго Дідіченко
Зображення надані Алевтиною Кахідзе