Пам’ятний знак Павлу Шеремету: художні практики в полі комеморації

Наприкінці липня 2020 року в Києві відкрили пам’ятний знак журналісту Павлу Шеремету. Значення цієї події — можливо, ще не усвідомлене до кінця — лежить не лише в соціально-політичній площині, а й у художній. Це один із прикладів того, як сучасне мистецтво долучається до роботи з колективною пам’яттю. Ми дізналися про історію задуму та реалізації проєкту.

Автором пам’ятного знака став скульптор Назар Білик, архітектурні рішення розробляв Максим Коцюба. На прохання близьких і колег Павла Шеремета, які ініціювали та фінансували встановлення, вони запропонували мінімалістичний монумент: білу мармурову стелу у вигляді зім’ятого листка. Це була перша і єдина ідея, яку презентували матері й друзям загиблого журналіста.

«Я розумів, що ця ідея могла б не реалізуватись, — розповідає художник, — але хотілося відійти від зациклення на плачі й жалкуванні і зробити щось світле. Щоб це був не портрет, а щось більш глобальне, про ширші сенси. Звісно, можна було б зробити цей листок із бронзи і тоді б це прочитувалося як трагедія. Але це саме те, що ми хотіли подолати».

Сам пам’ятний знак за висотою приблизно дорівнює зросту дорослої людини. Зім’ятий листок став уособленням Павла Шеремета, білий папір — полем життя і висловлювання людини, яка мала позицію та сміливість її захищати. Ім’я журналіста розміщене по центру як єдиний можливий варіант ідентифікації з особистістю. Але прочитати напис можна лише з фасаду. З кожним кроком назад чи в бік ім’я поступово зникає, а перед глядачем розгортається драма понівеченого аркуша.

Шрифт — окрема історія. Його розробила дизайнерка Наталія Гут. Щоб напис був подібний на справжній почерк, ніби вдавлений ручкою, заглиблений у «папір», його вибивали піском під великим тиском. Але й це ще не все. Монумент має складну геометрію, на ньому багато зламів, і щоб усі літери виглядали однаково й добре читалися, розмір кожної підбирали залежно від перспектив і нахилу. Якщо придивитися, насправді вони всі різні за висотою.

//

ВІН СТАВ УОСОБЛЕННЯМ ПАВЛА ШЕРЕМЕТА, А БІЛИЙ ЛИСТ – ПОЛЕМ ЖИТТЯ І ВИСЛОВЛЮВАНЬ ЛЮДИНИ, ЯКА МАЛА ПОЗИЦІЮ І СМІЛИВІСТЬ ЇЇ ЗАХИЩАТИ.

Взагалі, увага до деталей — ключова риса цього проєкту. Візуальної простоти досягли за рахунок складних форм, інженерних розрахунків, каркасу з нержавіючої сталі всередині та штучного мармуру зовні — а це не той матеріал, з яким доводиться працювати щодня, підкреслює Назар Білик. В результаті лаконічна скульптура важила близько тонни. Макет неодноразово виносили на локацію, щоб переконатися, що монумент буде правильно вписано в середовище.

Місце — ще один важливий момент. Початково пам’ятний знак хотіли розмістити у сквері на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької. Саме йому минулого року присвоїли ім’я Павла Шеремета. Але художник і архітектор зрозуміли, що там забагато інших акцентів: розпис на стіні, магазини, піцерія. Тож проєкт з’явився на перехресті Франка і Хмельницького — там, де й було підірвано машину журналіста в 2016 році. З того часу на місці трагедії постійно з’являлися квіти, і творчій групі проєкту було важливо врахувати живе місце пам’яті, доповнивши його скульптурою.

«Як колектив ми намагалися зняти проблеми, які б могли виникнути в творчому осмисленні місця, дихали над кожною деталлю», — розповідає Назар Білик. І додає: «Зі старим містом не можна жартувати». Крім того, що це зона відповідальності багатьох комунальних служб Києва і тут проходить чимало старих комунікацій, це ще й культурний центр: тут знаходиться Мінкульт, меморіальні дошки на честь колишніх мешканців, українських вчених й інтелектуалів, а неподалік — будинок письменників «Роліт». «Сенси зім’яття культурного пласту, які передбачав монумент, підходили цьому місцю особливо», — пояснює художник.

Він сподівається, що вдалося створити пам’ятний знак, який не домінує над середовищем і повноцінно сприймається глядачем. Ба більше, метою було сенсове перезавантаження простору: щоб монумент позначив початок зеленої зони, органічно вписався в життя перехрестя з його постійним рухом. Місце вбивства залишається місцем вбивства, але пам’ять про нього не стирається, а набуває нової форми та інших відтінків.

Як і будь-яка скульптура, цей твір найкраще сприймається вживу. Фотографії не передають відчуття особистої взаємодії, текстуру, включеність середовища. Якщо будете поряд ввечері, каже Назар Білик, обов’язково подивіться на освітлення: в темряві цей монумент ще кращий, ніж вдень.