Як сучасне мистецтво працює з темою голоду

До Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні читайте про те, як художні практики допомагають пропрацьовувати травматичне минуле, та про досвід інших країн, що також переживали голод.

Україна

Пам’ять передається через покоління, входить в життя через родинні звички, які ми починаємо розуміти, тільки коли дорослішаємо. Українські художники Лія Достлєва та Андрій Достлєв спитали себе, чому їм соромно викидати їжу — це ж просто залишки на тарілці? Та самі собі відповіли: бабуся розповідала про Голодомор.

Їхній проєкт «Мені досі соромно викидати їжу — бабуся розповідала мені про Голодомор» присвячений не власне події, а спогадам про страшне, які живуть у наших повсякденних звичках, страхах, думках. Митці два місяці проводили візуальне дослідження з використанням постфотографічних практик, фіксуючи сліди їжі, яку не доїли. Ці відбитки разом із українськими пейзажами ставали частинами колажів.

Ці зображення можна прочитати як цитату австрійського дослідника Мартіна Поллака, який написав відому книгу «Отруєні пейзажі». Місця масових злочинів приховані зараз серед прекрасних краєвидів, які стають «отруєними», коли ми дізнаємось про те, що тут відбулося.

Художники зі здивуванням зрозуміли, що голод, який залишив сліди в нашій пам’яті, не залишив жодних слідів у фізичному просторі України. Автори не намагаються репрезентувати моторошну подію, вони намагаються зрозуміти, як жити з пам’яттю про неї, як подолати страхи — але нічого не забути.

Сергій Жадан, зустрівшись із проєктом, розмірковував: «Ми всі поєднані цією течією, всі ми пов’язані спільною пам’яттю, з якою намагаємось жити, якої вчимося не боятись, яку пробуємо любити. Останнє, можливо, дається нам найважче. Але іноді все ж дається».

Казахстан

Як і в Україні, 1932–1933 роки в Казахстані були позначені трагедією. Ашаршилик — так звучить великий голод казахською мовою. Насильницький перехід від кочівництва до осілості, колективізація і сталінські репресії забрали життя 1,5 мільйона казахів, а сотні тисяч змушені були покинути домівки в пошуках кращої долі.

Художниця Сауле Сулейменова звертається до цієї та інших темних сторінок історії Казахстану в проєкті «Залишкова пам’ять». В основу лягли архівні фотографії. Робота «Ашаршилик / голод, 1932 рік» стала однією з перших у серії: люди, увішані клунками, йдуть стомлені, щоб врятуватися від голоду. «Це відома дорога, якою люди йшли в Китай і Афганістан, і вона вся була всіяна тілами, — розповіла у розмові з Минуле / Майбутнє / Мистецтво мисткиня. — Я шукала правильний настрій для роботи з цією темою: не гнів, не злість, не образу… Навіть біль може бути очищувальним і красивим. Я шукала баланс».

Знайти його допомогла техніка «целофанового живопису», яка вже стала візитною карткою художниці. Проєкт складається з картин-колажів, виконаних із різнокольорових пакетів на сірій плівці з полієтилену вторинної переробки. «Залишкова пам’ять — це та, яку ми старанно ховаємо, а я витягаю її», — пояснює Сулейменова.

Сауле Сулейменова, «Ашаршилик / голод, 1932 рік», 2018, з серії «Залишкова пам’ять», пластикові пакети на поліетиленовій плівці

У розмові про такі травми, як Ашаршилик, цей прийом виглядає особливо контрастно. Художниця обирала пакети з кав’ярні, обгортки з-під шоколаду, чаю, хлібні упаковки. Всі — в теплих тонах і кольору сепії, що нагадує про старі фото. Це можна трактувати по-різному: з одного боку, йдеться про нашарування візуальних образів різних часів, з другого — про зіштовхування сучасного світу з притаманною йому культурою споживання та минулого з усіма його трагедіями. Для мисткині важливо підтримувати колообіг життя, де навіть продукти людського існування мають своє призначення, а також говорити з предками. В цьому випадку — метафорично нагодувати їх, щоб віддати належне й отримати підтримку.

Для Сауле Сулейменової мотиви болісної пам’яті про минуле допомагають не відректися від цього минулого, а нарешті дати йому завершитися й відкрити шлях сьогоднішньому дню. «Тема голоду глибоко засіла у нас в підсвідомості, хай це було не в нашому поколінні і навіть не в поколінні наших батьків. Я досі не можу дивитися фільми, у яких грають із їжею, наприклад, кидають торт, — каже художниця. — Пам’ять про ці страшні часи вилізала приховано. Не було такого, щоб наші бабусі й дідусі сідали та говорили про це. Була накладена якась заборона. Зараз важливо витягнути це з себе, прийняти і примиритися. Травми не потрібно ховати».

Ірландія

Наша наступна зупинка — в Музеї великого голоду в Ірландії, що знаходиться на території Квінніпекського університету в штаті Коннектикут, США.

Голод охопив Ірландію в 1845–1849 роках і мав кілька причин: з одного боку — невиважену економічну політику Великої Британії, частиною якої тоді була Ірландія, а з іншого — епідемію хвороби картоплі, основної культури селян (тому ці події іноді ще називають Ірландським картопляним голодом). Тоді загинуло до 1,5 мільйона ірландців, ще стільки ж емігрувало. Загалом населення країни скоротилося майже на чверть.

Ці події досі є частиною колективної пам’яті ірландців, у якій би країні вони не жили. Американські ірландці створили музей, мета якого — стимулювати роздуми та надихати уяву для рефлексії на таку складну тему.

У колекції музею є картини важливих ірландських художників 19 століття та роботи сучасних митців. І якщо «класичний» живопис скоріше документує голод та його наслідки, то твори авторів 20 і 21 століть, виконані в різних техніках, запрошують до роздумів у багатьох напрямках.

Трейсі Свіні, з серії «Боротьба з тінями», 2019, олія на полотні

На полотні Трейсі Свіні з серії «Боротьба з тінями» чотири фігури з’являються з туману. Вони пливуть у пошуках кращої долі чи вони самі є тінями минулого, що слідкують за травматичними подіями? Художниця створила картину на згадку про жінку, яка емігрувала з Ірландії в Коннектикут після великого голоду й оселилася неподалік місця, де сьогодні знаходиться майстерня Свіні.

Мисткиня Дороті Кросс вкриває традиційний ірландський човен куррах нетрадиційною акулячою шкірою — на противагу звичній коров’ячій. Інколи можна почути запитання: чому люди голодували, якщо Ірландія була оточена океаном? Ця робота резонує зі злою іронією долі: коли зникла надія на картоплю, рибалки по всій країні заклали або продали своє спорядження, щоб купити їжу.

Дороті Кросс, Куррах з велетенської акули, 2013, шкіра акули, дерев’яний каркас човна

Антропологиня й художниця Тома Маккалім попросила працівників і пацієнтів лікарні, яка знаходиться на місці колишнього робітного будинку для дівчат, зробити ложки з воску. Під час великого голоду юних працівниць відсилали до Австралії, де якраз не вистачало жіночого населення. Ложка — одна з небагатьох речей, яку їм давали в подорож. У 2018 році 110 воскових приборів були відлиті в бронзі на пам’ять про 110 дівчат, які пересікли океан. Проєкт названо на честь однієї з них — Джейн Лірі.

Джо Хоган має диплом з філософії та полюбляє дві речі: природу і корзини. А ще — робити корзини з природних матеріалів. Повільно, не поспішаючи, міркуючи про місце та його зв’язок із людьми і теперішнім моментом. Якось він вирішив, що відтепер робитиме лише арт-корзини, які не мають практичного призначення. В музеї зберігається робота Хогана «Меморіал голоду» — своєрідна присвята традиційній ірландській корзині, яку використовували як друшляк для вареної картоплі та посуд для подачі страви. «Я дивлюся на сліди картопляних грядок, викопаних лопатою понад 150 років тому, і думаю про людей, які жили тут тоді, та про страждання, яких їм довелося зазнати», — розповідає художник.

Більше робіт дивіться на сайті Музею великого голоду в Ірландії.

Заголовне фото — Ireland’s Great Hunger Museum, США