Арт-опір Херсона: по слідах «резиденції в окупації»

У 2021 році на ІІ Конгресі культури у Львові «Сцена майбутнього» в інтерв’ю з Паскалем Гіленом — культурним соціологом, який очолює Антверпенський науково-дослідний інститут мистецтв Антверпенського університету, — ми обговорювали важливість мистецьких резиденцій. Його есей на цю тему «Time and Space to Create and to Be Human» увійшов до збірки «Contemporary Artist Residencies Reclaiming Time and Space» (2019): «Резиденції в цьому аспекті пропонують практики сучасного мистецтва, залучені до транснаціональних соціальних рухів — коли митці та учасники цих рухів працюють разом з глобальними проблемами, такими як колоніальна спадщина, антропоцен тощо. Мистецтво відображає повільніше, ніж розгортаються катастрофи, але без цих практик неможливо скласти повну картину наших уявлень про них. Вони пов’язують митців із експертами і формують несподівані та дуже ефективні міждисциплінарні колаборації, які виходять за межі конкретної резиденції».

Пандемія додала нового, негативного виміру, призупинивши практику таких резиденцій, і це Гілена дуже непокоїло. Він особливо підкреслював, що іноді резиденції стають єдиним прихистком для митців, які тікають від репресивних режимів чи з зон воєнних конфліктів, і жодна пандемія не може позбавити їх можливості врятуватися від фізичного знищення. Гілен тоді навів приклади мистецького опору антидемократичним діям влади, і хто міг передбачити, що наступного року ми будемо в самому центрі загарбницької війни, і цей аспект нашої розмови миттєво актуалізується.

Багато країн організували резиденції для українських культурних діячів — і для виживання, і для рефлексій на тему російської агресії проти України. Багато хто з мистецького кола скористався ними. Але Херсону не пощастило. Він був окупований майже відразу, 28 лютого 2022 року. Ми опинилися в облозі на неймовірно довгі дев’ять місяців. І тут відбулася своя, унікальна резидентська історія.

Я народилася і майже все життя працювала в Херсоні. В 2015 році ми з колегою, істориком архітектури і краєзнавцем Сергієм Дяченком, заснували громадську організацію «Urban Re-Public», що фокусувалася на темах урбаністики, захисту і промоції культурної спадщини та сучасного мистецтва. Наші проєкти завжди мали соціально-політичний вимір. Ми залучали херсонських архітекторів, митців, загалом, творчих людей, розмірковувати над питаннями міського благоустрою, порятунку унікальної локальної архітектури, роботи з історичною пам’яттю, переосмислення колекцій регіональних музеїв. 

З початком окупації приблизно три тижні ми перебували в шоці. А потім я побачила перші роботи на тему війни від художників, які опинилися на вільній території, і подумала, що єдиний ментальний порятунок для нас — це фіксувати все, що зараз з нами відбувається, через мистецтво. Я почала опитувати тих художників і художниць, з якими часто працювала на проєктах, і в результаті перші шестеро людей зголосилися організуватися в «резиденцію в окупації». Тим більше, що вони вже почали «опрацьовувати» нову жахливу реальність, і не тільки в Херсоні. Будь-яка трагічна подія ставала тригером.

Було зрозуміло, що публічність треба звести до мінімуму, адже поступово стали проявлятися колаборанти, які охоче допомагали офіцерам ФСБ складати списки членів АТО, активістів, журналістів, всіх потенційно нелояльних до «нової влади». До Бучі ми наївно вважали, що люди культури їм не особливо цікаві, адже їхній зовнішній вплив на міські рішення чи політичну атмосферу не дуже видимі. Але з’ясувалося, що в Росії, як і в будь-якій тоталітарній країні, добре розуміють, що геноцид треба починати зі знищення культурного прошарку. Культура в незалежній країні, яка прагне демократії, — це місце, де відразу визріває спротив. Я пробула в місті ще три тижні а потім у мене з’явився шанс виїхати і вивезти свою невістку до Одеси. Там упродовж свого вимушеного номадизму я підтримувала резидентів і шукала способи допомогти їм хоча б фінансово.

Ми з колегою в окупації писали «Херсонські щоденники» для The Observer/The Guardian, ризикуючи, звісно, всім, але то було виправданим ризиком, аби не збожеволіти від окупаційних реалій. Коли ми виїхали з окупації і згодом потрапили до Лондона для тимчасового проживання, нас запросили познайомитись з редактором The Observer Полом Вебстером, який потиснув нам руки за мужність і розпитав про наші справи.

Я скористалася нагодою розповісти про херсонську резиденцію і запропонувала підготувати матеріал про її учасників, аргументуючи тим, що мистецька спільнота залишається поза увагою ЗМІ, але їхній спротив теж вартує уваги і поваги. Маючи досвід чотирьох мистецьких резиденцій за часів війни (як кураторка, експертка, дослідниця та журналістка), я стала свідком того, як українці мовою мистецтва розповідають світові правду про війну. Слова Гілена на конгресі про те, що «життя в часи постійних катаклізмів — це і кошмар, і велика удача для дослідника», стали для нас приводом для якісної документації «кошмару», щоб історія більше не страждала від прогалин, спричинених «ідеологіями». Ми маємо постійно говорити про необхідність чіткого звучання нашого незалежного голосу на міжнародній культурно-мистецькій арені, де протягом багатьох років домінувала Росія як представник східноєвропейських мистецьких практик.

Пол Вебстер був цим зворушений і схвалив ідею публікації про херсонський арт-опір. Так з’явилася стаття «Kherson’s secret art society produces searing visions of life under Russian occupation». Після її виходу мені писали з усього світу, вимагаючи інтерв’ю і контакт з художниками, більшість яких тоді залишалася в окупації. Ми відклали паблісіті до деокупації, розуміючи всі страшні наслідки.

У жовтні мені повідомили, що мій есей «Residency in the Occupation: Art under Threat of Death» посів 3-тє місце в міжнародному конкурсі AICA International Art Critics Prize 2022. Журі у захваті від херсонських художників, які працювали і продовжують працювати в умовах окупації. Втім, організатори конкурсу зберігають сувору конфіденційність щодо них, плануючи зробити закриту презентацію робіт учасників і учасниць резиденції на міжнародній конференції з питань сучасної арт-критики «What are we talking about when we talk about criticism in the 21st century?».

Спілкуючись з креативними херсонцями, які проживають наразі в різних містах і країнах, ми, команда Urban Re-Public, придумали проєкт «Анімація арт-опору». Його мета — створити серію коротких анімованих роликів за оригіналами робіт учасників резиденції, щоб більш широко просувати херсонське мистецтво.

Для проєкту було відібрано тих, хто є здебільшого представниками херарту («херарт» — херсонський арт), і хто створив найширшу палітру рефлексій щодо війни. Кілька людей працювало в окупації до звільнення Херсона 11 листопада, тому проєкт передбачав найсуворішу конфіденційність щодо інформації про них. Для тих, хто залишається на поки що окупованому лівобережжі Херсонщини або має там родичів, ці перестороги дійсні й надалі, враховуючи жахливі історії викрадення та вбивств цивільного населення.

Першим відгукнувся Олександр Жуковський, художник-наївіст, який прославився унікальним методом малювання хлоркою на текстилі. На той момент він уже почав роботу «Непроханий гість»:

«Це моя перша рефлексія на повномасштабне вторгнення росіїї в Україну, яку я створив у першій місяць окупації. Ця робота символічна, вона показує, як оса-вбивця зазіхає на чужу територію, намагаючись заволодіти чужою землею, чужим будинком, але отримує гідну відсіч від дружніх і згуртованих мешканців цього “будиночку”. Бойове забарвлення “комах” чітко вказує на те, хто є хто! Народ України зараз настільки згуртований, що здатний впоратися з будь-якими непроханими гостями».

Власне, його майстерня стала нашим арт-прихистком, де ми збиралися і обговорювали ідеї, ділилися новинами, підбадьорювали один одного. І коли ми побачили «осу» на стіні майстерні, то були в захваті від його сміливості: сюди в будь-яку мить могли увірватися росіяни, які активно розшукували осередки партизанщині за наводкою доброзичливців.

Друга робота Олександра плакатного формату — «пукін» (перша версія назви — «путін ку-ка-ре-ку») — була зроблена за декілька годин після оприлюднення звірств у Бучі. Жуковський прийшов до майстерні і дуже швидко зробив цей плакат у найкращих традиціях херарту, використовуючи «тюремний епос» як єдиний прийнятний наразі наратив щодо Путіна як особистості, не гідної людяного поводження. Нетолерантність висловлювання (Путін підфарбований, жіночно вбраний і готовий «до вживання») спокутується тезою автора, що для таких, як він, «скрепних», це найбільш ганебний спосіб покарання. Смерть — то занадто милосердно. Я, відверто кажучи, побоювалася, що в Guardian цю роботу не візьмуть, зважаючи на брутальність висловлювання, але не було жодного протесту з їхнього боку — вони прийняли аргументи автора як такі, що виправдовують жорсткий меседж:

«Цю роботу я створював у дуже емоційному стані. Я особливо зненавидів цього нелюда, коли побачив усі ці страшні речі, які сталися в Бучі та у всіх селах та містах, куди дотягувалися руки виконавців його волі — «визволителів» вільної України. Зображуючи це чудовисько за ґратами, я хотів, щоб моє бажання справдилося якнайшвидше. Разом з тим я помазав йому лоба зеленкою. Є такий вираз: “помазати лоб зеленкою” означає засудити до смерті. Думаю, що моє бажання поділяють багато українців, і не тільки».

Третя робота — «Гуманітарна ОРКупація»:

«Ця картина була написана в самому розпалі “оркупації”, в травні, коли спротив херсонців придушувався — через вибухи гранат, автоматні черги, газові атаки, викрадення людей, залякування та фізичне насильство впереміш з “гуманітарною допомогою” від руzького світу у вигляді подачок продуктів поганої якості. І все це під соусом порятунку від якихось нацистів, яких ніхто й ніколи в очі не бачив у вільному Херсоні.

Картину намалював на недописаній роботі, якій вже понад 20 років, коли ще жив у селі Білозерка  — хотів передати меседж про зомбування рекламою, що тримає людей у заручниках своєї брехні. Але так і не закінчив, робота була виконана приблизно на 50%. І ось через 20 років я переписав її згідно з реаліями сьогодення».

Образ жінки війни, як на мене, є досить експліцитною алюзією на біблійську вавилонську блудницю, яка уособлює пришестя тоталітарного антихриста, з усіма його інфернальними дарами. Своєрідний взірець новітньої есхатології, котру насичують безперервні війни. І зовсім не фігуративні потоки крові заливають нашу землю. Зараз, коли Херсон деокуповано, падіння блудниці є дійсно релевантним до пророцтва.

До речі, чимало клерикалів, богословів та інших релігійних діячів заявили, що Путін є антихристом, спираючись не тільки на одкровення Іонна Богослова, а й виходячи суто з політичного дискурсу. Кожного разу, коли в справу втручається Росія, всі кажуть: “А, от і останній конфлікт”. Цілком зрозуміло, чому його так возвеличили. Єдине критично важливе «але» — навряд чи ми і з нами увесь цивілізований світ дозволимо йому стати «земним царем». Людям просто потрібно якось окреслити масштаби його злочинів. Згідно Метью Саттону, професору історії Вашингтонського університету та автору книги «Американський апокаліпсис: історія сучасного євангелізму», апокаліптична одержимість то спадає, то зникає в часи кризи: «Ми перебуваємо в такому моменті, коли пророцтва використовують, щоб зрозуміти поточні події». Так само посилюється буквалізм метафор.

Увесь свій біль Marka Royal, художниця з окупованого села Херсонської області, вилила в арт-щоденнику «Zаписки пані Sолодухи». Її перший малюнок з промовистою назвою «Поїхати неможливо лишитись» відкрив статтю про резиденцію в окупації в «Kherson’s secret art society produces searing visions of life under Russian occupation».

Я викладаю майже повністю сповідь художниці, за її згодою, адже вона була зовсім не впевнена, що доживе до перемоги. Ми всі знаємо, як поводили себе загарбники в селах:

«Слова сестри в слухавці вдарили як обухом по голові: “Війна!”. Я впала в ступор від шоку і сіла на ліжко. Перша думка була: чи встигла дочка вчора вилетіти з Одеси? Встигла, дякувати богу. Це був день поділу життя на “до” та “після”. Де в “до” залишилася, скажімо, крайня молодість і запал. І плани на майбутнє, що тепер розліталися, як дим від кожного вибуху. У голові дзвеніло: чого ти жив і творив? Навіщо все це було? І що тепер? Кинулася до документів. Потім, усвідомивши, що мистецтво ушляхетнювало мою оселю і душу більше 15 років, хапала зі стін свої останні картини, опускаючи їх у підвал, намагаючись врятувати хоч щось із полотен. Але мало не поховавши їх й там, я розумію, що більше так не зроблю. Серце наповнилося гіркотою і впало у прірву. А очі не просихали три місяці. Їжа набула присмаку золи. Щодня ми сиділи в новинах, здригаючись від жаху, чекаючи своєї черги, сидячи на валізах, що стояли в коридорі.

Ну, я звикла до синців долі. Але щоб війна! У Новий рік я не загадувала бажань і вперше у житті зустрічала його у чорній сукні. При активних військових діях довкола ми ховалися у підвалі. Страшно було, особливо вночі, чути бої і бачити кулі, що трасують, з усіх боків. Наприкінці нашої вулиці, неподалік нас, згоріло два будинки. Постраждали сусідні села. Ми ніби дивом уціліли. Ми просто одного разу втомилися рахувати військову техніку, що їхала дорогою з боку Каховки, як і солдат зі зброєю на місцевості. Через своє обурення від війни я захворіла. Потім зрозуміла: агресія мене вбиває зсередини. А хворіти не можна. Все закрите. Пролікувавшись півтора місяці, почала філософствувати: як тепер бог планує розпорядитися моєю долею? Мрії мої здичавіли. Настав час відпустити все та всіх. Будинок перетворився на вокзал очікування, а ліжко — у вороняче гніздо. Де ти постійно вслухалася в простір і лягала, не роздягаючись. У підвалі вирішили не ховатися: поховає разом із будинком, задихнемося. Серце ставало п’яним від постійних вибухів, новин про війну та сліз. Нас накрила байдужість та статичність.

Потім швидко відмотали назад. Запанувала атмосфера 90-х. Багато людей пересувалися як зомбі з перевернутими обличчями та глибоким мороком в очах. Побільшало алкоголю, що продається прямо з бочок на ринках. На місцевості і майже поряд з нами відкрилися пивнички. І ось сьогодні, одягнувшись у секондхенд, поїхала на скутері за харчем до найближчої крамниці. Не розумію, звідки скільки росіян у цивільному одязі? Два цілком тверезі тюлені сиділи на лавці. З повними банками пива, ще запечатаними, вони зайшли за мною і почали в магазині вальсувати, імпровізуючи з жартами. Вловивши погану акторську гру, я вискочила з магазину, нічого не купивши. Вони вийшли на свою лавочку. І поки я заводила скутер, одне горло, що імітує звуки моторолера, разів п’ять кричало: “Я ще сьогодні нікого не їб*в”. З очима, витріщеними розміром з тарілку, в мій бік. Я їхала додому, сумно думаючи, що в їхні голови залитий такий самий бетон, що лежав на дорозі.

Війна перекреслила все життя, але моя крихітна майстерня манила. Але як можна малювати, якщо ти чуєш вибухи? Я взялася за квіти. Одночасно зламала два мастихіни. Квіти теж упиралися. Не подобалися, дратували. Подумала: кого я дурю і навіщо? Якщо з душі та життя війну не викинути.

Навіщо відмежовуватися від подій навіть у творчості? Потрібно фіксувати серію переживань на папері. Старша жінка в сім’ї, 86-річна Солодуха, подарувала назву майбутнього альбому — “Zаписки пані Sолодухи” (ZПS). За ним, як буйки, спливли перші теми. Я розумію, наскільки робота в моїх умовах має бути делікатною та не лобовою. Що все одно не стане страховкою. Тема складна. Тема — війна! А війна — вона і в альбомі війна. Як би ти її не завуальовував. Відчуваю вперше потужні щупальця аскетизму у творчості. Де треба сотню разів подумати, перш ніж зробити начерки. Адже погрози репресіями днями у нашій місцевості вже лунали на адресу інших осіб творчої самодіяльності. Так що сиди і голосно не цвірінькай, як-то кажуть. Але ж аморально стріляти в птаха, що сидить?…

Знову йду заварювати каву — фальшивку, сурогат. Іншого не завозять. Мої ноги зупиняються біля домашньої бібліотеки. Погляд час від часу падає на книгу Кутзее “В очікуванні варварів”, а губи тягнуться знову здувати пил зі сторінок. Наразі звільняється час для роботи над ZПS. Хотілося мати власну серію переживань. Адже час історичний. Хворе питання майбутньому. Багато хто виїхав. І вже не повернуться. Десь в особистих снах і на мене чекає місто, яке манить до себе. Шлагбаум незліченних “але” загороджує йому шлях. Незважаючи на непереборні обставини, нервова свистопляска продовжується. Як і мій, сподіваюся, художній “епос” про сьогоднішню реальність. Надія лише на милість богів».

«Перехрестя» — референс до фотографії зруйнованого моста, що поєднує Ірпінь та Бучу з Києвом, яка облетіла вісь світ. Авторка зізналася, що коли зробила цю роботу, розридалася: невже це з нами?

«Слід інколи вбачати в моїх роботах іронію. Бо не маю наснаги нікого судити, особливо в своїй творчості. Як художниця, відображаю те, що спостерігаю, чую, бачу крізь свою творчу призму», — коментує художниця роботу «Василь Пожива планує повернутись».

Про «Пасхальний мотив у Чорнобаївці»:

«Тема виникла за два дні до Великодня: “Ну, в якому ще місті зробити цю роботу, як не там, де припинила свою діяльність через війну одна з найбільших птахофабрик в Європі з понад 4 мільйонами курочок. Та і сама Чорнобаївка добре відзначилася. Деталі збіглися для записок пані Солодухи.

Якщо вже узагальнити: коли чоловік одягає солдатську форму і бере в руки зброю, з хронік важливої інформації практично стирається його ім’я та риси обличчя. Особливо у загиблих. Було помічено, що на релігійні свята не лунає жодного вибуху. Але позавчора руські солдати напилися, їздили по вулицях, стріляли в повітря і кричали: “За*бала эта война”».

«“День вишиванки” — це реальний кадр з життя. Вчитель української мови та літератури на День вишиванки, при повному параді, як і кожного року, зайшов до Солодухи на чашку кави після роботи в місцевому музеї. Вирішили відкрити банку гуманітарної консерви, що принесла слідком бабуся з твердою настановою спробувати. Вчитель порізався…».

Кахельні плитки Юлії Данилевської — ще одна страшна хроніка. Мисткиня малює маркером в коміксно-наївному стилі історії з життя, свої сновидіння, гендерно-чутливі рефлексії, відображаючи гіпермедійність нашої реальності, що захлинається від насилля, видимого і прихованого. Деякі картинки — майже меми, настільки точно вони цілять у больові точки соціуму. В її щоденник «My (de)occupation» увійшли як роботи, створені в окупації, так і кахлі довоєнного періоду — як фіксація того тривожного стану, в якому перебувало суспільство з 2014 року.

«“Збирачі снігу. Маріуполь“ — перша робота, яку я намалювала після початку війни, ближче до кінця березня, — розповідає мисткиня. — Тоді в медіапросторі вже потроху почали виринати картини та щоденники українських митців, присвячені російсько-українській війні. Я не хотіла говорити про це навіть мовою візуальних образів, — шок від того, що відбувається навколо, був настільки сильним, що, здавалося, неможливо просто сісти й почати малювати. Тоді щодня ми втрачали дуже багато людей, і їх родичам мистецтво було непотрібне, та ми й самі не знали, що з нами буде в окупації».

Завдяки журналістам, які ще деякий час лишались у Маріуполі, і приватним YouTube-каналам ми, херсонці, бачили, як день за днем під обстрілами занепадає блокадний Маріуполь.

Найбільше мене вразило, що задля виживання люди збирали сніг, щоб його нагрівати і добувати брудну воду. Нею мили посуд, на ній варили макарони та каші. Чим довше трималася снігова погода, тим довше люди залишалися живі. Щоб не забути, що так дійсно було, я намалювала те, як, за моїми уявленнями, міг відбуватися процес збирання снігу. 

Через більше ніж півроку я запитую себе, чи не відбудеться знову те саме? А раптом цієї зими вже в якомусь іншому місті наші люди будуть збирати сніг, аби не вмерти від голоду та зневоднення».

«В окупованому Херсоні не чутно повітряної тривоги. Але в кінці березня ми її ще чули по кілька разів на добу. Для жителів підконтрольної України сирена вже стала частиною щоденної рутини. А тоді ми також ховалися — спускалися у підвал або ховалися у ванній чи в коридорі, бо добре вивчили “правило двох стін”».

«Коли я спостерігала за діями окупантів, прямісінько із середини підручника історії, мені почало здаватися, що знищувати наші будинки, наші міста та наші життя для армії ворога — якийсь невідомий нам кайф, це як дешевий важкий наркотик, на який підсаджуєшся з першого разу й від якого вже не можна відмовитися. Він жодного разу не “гламурний” і повністю стирає особистість того, хто його вживає», — каже Юлія.

Так, вони «підсіли» на нас, на Херсон, на кайф безкарного насильства, сп’янілі від нашої крові — найважчий й нанелюдяніший наркотик всіх часів. Я не знаю більш точної метафори, ніж ця робота.

«Хто знає скільки безгрішних чистих душ загинуло через російську агресію? Замкнені у притулках та власних оселях, вони чекали до останнього. Їхні хазяї вийшли з дому і не повернулися: хтось загинув, хтось просто зрадив. Вибачте, маленькі, — ми, люди, вкотре вас підвели. 

Я вирішила намалювати золотих рибок, що поступово вмирають… Це з мого боку певний евфемізм, бо зобразити схудлих собак і котів я б просто не змогла. На задньому плані картинки трохи видно вікно, заклеєне скотчем.

Присвячую цю плитку всім живим істотам, які так і не дочекалися допомоги».

«Сюжет цієї плитки виник після того, як ми і весь світ дізналися про Бучу. Через п’ять днів я трохи оговталась і змогла сісти й намалювати бодай це — руку російського солдата, який зриває сережку з вуха української дівчини. Малювати вбивства та зґвалтування наших людей я поки що не можу, навіть заради прозріння європейських глядачів, які могли б побачити мої роботи. Але все одно не важко здогадатися, що з нашими жінками траплялося далі. На задньому плані я намалювала людину, яка ніби “перейшла” сюди з першого малюнку («Збирачі снігу. Маріуполь»). Там вона стояла і дивилася на зруйнований будинок — тут лежить долілиць із зв’язаними руками позаду дівчини.

Щоб намалювати цей сюжет, довелося одягти сережку, яку ми колись давно знайшли на вулиці. В мене вже років десять, мабуть, немає сережок, я не дуже люблю прикраси. Виявилося, що дірочки у вухах затягнулися. Майже…»

«За основу взяте вірусне фото вбитого російського десантника-мародера Дениса Цибенка. Хотілося звернути увагу на той контраст між красою нашої природи навесні та мертвими тілами, — так званим гарматним м’ясом. У перехоплених телефонних розмовах з дружинами російські військові часто захоплювалися трофеями, вкраденими речами, гарними умовами захоплених будинків та навіть якістю місцевих продуктів. Було видно, що на деякий час їм у нас стало настільки комфортно, що війна видається їм цікавою пригодою. 

“Як же ви заспіваєте, коли тут все почне рясно квітнути і міські вулиці наповняться солодкими ароматами вишневих та абрикосових садів?”, — думала я. Хотілося показати безглуздя смерті, неможливість насолодитися красою та повнотою життя… Але ж це і є класичний дуалістичний сюжет, де пліч-о-пліч йдуть невпинний бурхливий розвиток, прокидання флори та фауни аж до найменших її проявів та… гниття, ангедонія, кінець всьому живому. “Ох вже ці українці… і мороженко в них “вкусное”, і сік, і ноутбук у кожній хаті, і нутеллу жеруть… ще й природа красива!“».

«Змій Горинич — образ дуже простий і легко зчитується навіть дітьми, бо це персонаж російських казок, символ підлості, жадоби і люті, що несе лише смерть та поневіряння. Він нападає на наші міста і руйнує, випалює цілі райони. Цю роботу я малювала під гучні вибухи у Херсоні. Окупанти підірвали невідомий снаряд неподалік від мого дому, щоб звинуватити у цьому ЗСУ, а вже через 10 хвилин на місці працювали колабораційні ЗМІ».

Постійно перебуваючи в стані страшної напруги, люди по-різному намагаються зберігати здоровий глузд — хто через працю, інші — через гедонізм як останній прихисток від божевілля. Ця картинка «Танці на кістках» була перемальована з кадру заставки фільму «Малхолланд Драйв». Дивлячись на ногу, що, пританцювуючи, штовхає череп, я так і бачу схвальний кивок Лінча — «виснаження емпатії» проілюстровано перфектно.

«Є такий вислів — “танці на кістках”. Це спотворена версія іншого вислову — «а життя триває». Я час від часу люблю використовувати буквалізм у своїх роботах, — пояснює художниця. — І ця робота є спробою проаналізувати, де та межа між щоденним життям, яке триває принаймні для когось, і розвагами, веселощами і гедонізмом. Хто має право жити своїм звичним життям, ніби нічого не трапилося, а хто ні? Чи можемо ми повернутися до своїх справ після того, як стали свідками та жертвами нападу ворога? Ми щодня ставимо собі схожі питання, і щодня шукаємо відповіді, які поки що тимчасові».

«Ця простенька робота є результатом “натхнення” від російських пропагандистських свят та урочистостей, які масово почали проводити рашисти після кількох місяців окупації. З літа триколори почали з’являтися всюди, не тільки на адмінбудівлях, а будь-де в місті. 

Я йшла через міський сквер, де відбувалося святкування пам’ятної для росіян дати. Було багато людей: пенсіонери та озброєні військові. На маленькій сцені підлітки виконували радянські шлягери. Мені на зустріч йшов якийсь нетверезий, дуже занедбаний чоловік і ніс на руках маленьку дитину. Він простягнув сину маленький триколор і сказав: “А ну, помахай прапорцем. Він тобі подобається?”.

Я вирішила намалювати можливе продовження цієї сцени, але не конкретизувати, хто відтяв руку — так звані “свої” за колабораціонізм, чи так звані “чужі”, бо їм насправді все одно, кого вбивати. Навіть найпокірніші можуть потрапити у немилість ката».

«Ця робота перемальована з фотографії, яку я зробила ще на початку літа у місцевому кафе. Один хлопець був російським військовим кавказької зовнішності, інший — з вузькими очима. Окупанти запросили в кафе місцевих дівчат. У цьому немає нічого несподіваного. Тісні стосунки між окупантами та окупованими супроводжували усі війни. Я запитувала на своїй сторінці у фейсбуці, чи маємо ми право їх засуджувати. Думки розділилися, хоча й не було тих, хто б відкрито виправдовував поведінку дівчат. Чи допустимо під час війни мати подібні стосунки, а може подібні запитання — це вже слатшеймінг?». (Cлатшеймінг — практика, яка змушує людину, особливо жінку, відчувати себе винною або неповноцінною за сексуальну активність, бажання, самовираження чи обставини, які відхиляються від традиційних чи ортодоксальних гендерних очікувань або релігійних чи культурних стандартів — прим. авт.)

Це блискучий взірець херартівської іронії: «У школі (а інколи навіть в університеті) українці отримують творче завдання зробити ікебану та сувенірні поробки на теми “золота осінь”, «”дари осені»”. В них мають добре простежуватися наративи врожаю, родючості української землі, краси природи. Це для нас, на думку Мiносвiти, вічні теми. Цьогоріч син знову отримав таке завдання попри війну та дистанційне навчання. Він вирішив не малювати. Намалювала я — так, як, на мою думку, мають виглядати ці дари».

Художниця під псевдонімом Mona працює з живописом — її картрни є відлунням її внутрішнього стану. Також вона є ілюстраторкою дитячих книжок. Mona створила відеоарт «…хочеться кричати»:

«Я хочу передати напругу і той жах, із яким стикаються люди зараз. Низка втрат, страхів, криків, гуркоту граду та свисту ракет — це великий біль. Нестерпний біль.

Мені страшно. Щодня страшно від вибухів, а ще більше — від невизначеності. Я не знаю, яким буде сьогоднішній день, я не знаю, яким буде завтра. Херсон — окупований. Місто нібито живе, працюють люди, їздить транспорт. Але я не почуваюся у своїй домівці. Я не почуваюся захищеною, не почуваюся вільною. Дні зливаються і, здається, повторюються. Виникає почуття замкненої клітки. Бракує повітря, щоб спокійно дихати. Хочеться кричати.

24 лютого стало чорним днем календаря… Швидка зміна зображення — це те, як ми живемо зараз. Зараз нам потрібно охоплювати більше інформації, щоб завжди бути напоготові. Щосекунди щось змінюється. Емоційний стан людей так само швидко перемикається».

Роботу «Перехід» виконано як реакцію на ракетний удар по Одесі, в якому загинула родина — жінки трьох поколінь: 3-місячна Кіра, її мати Валерія, якій було 28 років, та мати Валерії. Немовля в роботі перетворилося на новонароджену зірку.

Мисткиня Olson Olberburg працює з живописом і колажем. Останньому вона віддала перевагу, рефлексуючи реальність окупації. Ось що вона розповідає про серію «Подивись»:

«Це перша комп’ютерна робота з початку війни. З 24 лютого я хапалася за фарби декілька разів, це було дуже боляче, я фарбувала прямо по краплинах сліз. Потім була велика пауза на місяць. Багато моїх друзів-художників вже робили рефлексії на війну, а я хотіла і навіть пробувала, але не могла, мої руки тремтіли, а очі наливались сльозами. Тоді ми ховались від ракет і ще був інтернет, тож я вирішила спробувати розповідати про свої відчуття коп’ютерною мовою.

В перші дні війни ми всі намагалися розповісти про те, що відбувається, своїм знайомим і родичам з Росії, думали, це допоможе зупинити війну, але мої родичі не вірили мені. Багато казали: “От скоро станете Росією і будєт у вас хорошая жизнь”.

В домі, в якому я жила, згорів сусідній під’їзд, померли люди. Окупанти обстріляли будинок і почалась пожежа, вони не пускали пожежну машину, а сусідам було страшно, ми всі були на зв’язку і людям потрібна була вся їхня мужність, аби наважитись вийти з квартири і врятувати людей…

Врятували не всіх, а перед будинком були розстріляні автівки з людьми, які не встигли з’їхати з дороги, по якій сунулися БТРи. Весь цей жах я бачила на власні очі, я їм показую, розповідаю, а вони — “все фейк”. Тоді я створила серію “Подивись”, взявши фотографії зруйнованих українських міст і фрагменти з одного зі своїх ручних колажів. Це був мій внутрішній крик».

Для офіційного постера проєкту «Анімація арт-опору в окупації» ми обрали колаж «Воля» Olson Olberburg, який вона створила ще в окупації, 24 березня: «Це була інтуїтивна робота. Я була на кількох мітингах, і коли навколо бачиш майже усе місто в жовто-блакитному кольорі, чуєш спів і супротив окупантам, відчуваєш перемогу. Хотілося показати Херсонщину, яка може встояти попри все».

Ця робота, дійсно, уособлює собою всю Херсонщину, адже на ньому є відомі образи: скульптурки амурчиків з готелю «Європейський» 1915 року, дерев’яна козацька церква в Бериславі й чайки з наших морів — все, що наразі в окупації. П’яточка одного з амурчиків стала символом Музею сучасного мистецтва Херсона у вигляді лого та брендових значків. Це також про тяглість мистецьких традицій, зв’язок між минулим і сьогоденням, між історичною спадщиною і колекцією музею.

Окупанти нещадно палили наші плавні — якими ми завжди пишалися, адже це осередок дикої природи майже в місті, в дельті Дніпра з численними заболоченими острівцями, невеликими луками та заплавними лісами. Містянам залишалося тільки дивитися у безсилому розпачі на дим, що стелився понівеченою землею. Художниця Олександріна Храмцова, яка провела в окупації майже п’ять місяців з чоловіком Семеном Храмцовим, художником, куратором Музею сучасного мистецтва Херсона (МСМХ), і їхнім маленьким сином, вже тоді мала задум зробити серію живописних робіт, присвячену знищенню плавнів. Коли художник Петро Ряска запросив їх до своєї арт-резиденції «Вибачте, номерів немає» в Ужгороді, Олександріна нарешті реалізувала цю ідею.

Зважаючи на сумну історію В’ячеслава Машницького, художника, директора МСМХ, котрий зник безвісті на своїй дачі в плавнях (Потьомкінській острів), я сприймаю «Плавні» як певною мірою жахливе передчуття про долю тих, хто переховувався там від окупантів. 

Семен Храмцов розповідав, як вони з друзями (художниками, музикантами, креативниками) намагалися проводити якомога більше часу на Славиній дачі, аби уникати зіткнень з росіянами в місті. І ось хтось пустив чутки, що на острів висадився ворожій загін — чи то 20, чи то 200 осіб. Годинами вони чекали в оціпенінні солдат, а ті все не йшли. Нарешті Семен вирішив рушати назустріч, всі вишикувалися в один ряд (там дуже вузькі стежки) і пішли в бік причалу, звідки можна було б на катері дістатися міста. І майже відразу вони зіткнулися з автоматниками — розійтися було не можливо, хтось повинен був пропустити перший. Семен тримав дитину на руках, адреналін зашкалював, але він прямо дивися їм в очі: «Ми можемо пройти?». Солдати відступили і групка «дачників» у повній тиші дійшли до причалу. Це був такий очевидний знак, що жодних безпечних місць вже не існує, що сім’я Храмцових почала серйозно думати про виїзд з міста.

Майже всі їхні друзі теж вибралися, хтось спромігся потрапити до вільних українських територій, інші вибиралися через Крим в Європу. На жаль, Слава не встиг це зробити, і, чесно кажучи, не дуже поспішав, адже як директор МСМХ і власник цінної колекції, що включає роботи провідних українських авторів 1990-х років, унікальні зразки херарту 2000–2010-х та більше 50 творів визнаних сучасних митців України (подарунок мистецької асоціації «Відкрита група»), відчував велику відповідальність і не хотів, щоб окупанти якимось чином, через зрадників, все це або знищили, або вивезли в невідомому напрямку. Так, як вони зробили з двома обласними музеями — художнім та краєзнавчим, пограбувавши їх. Ця неквапність призвела до нещастя. Сподіваємося, СБУ розслідує справу належним чином.

Олександріна розповідає: «Розмір полотен 20х40 см. Їх остаточна кількість ще не визначена. Кожне наступне має плавно перетікати в інше, утворюючи циклічність і замкнутість. Все інше на полотні втрачає сенс для існування, лише безкінечна лінія горизонту — плавні, що тягнуться, начебто не змінюючись, фокусують очі настільки, що краєвид через свою скажену динаміку стає ніби статичним. Однак немає жодного клаптика, який би повторився. І серед цієї умиротворюючої краси лунають вибухи, горять плавні, чорний дим ковдрою покриває небо.

Ми з чоловіком, маленькою дитиною та кішкою були змушені покинути наш власний дім у Херсоні, місті на півдні України, де я народилася і жила до вторгнення Росії в Україну. Воно окуповане росіянами з перших днів війни. Зваживши всі ризики, ми вирішили вибратися з Херсона на підконтрольну територію. Пройшовши понад 30 російських блокпостів, ми опинилися в безпеці в Запоріжжі. Але ми залишилися бездомними і шукали притулок у Нікополі, Дніпрі, Києві. Ми жили у Львові, а зараз в Ужгороді, на західній Україні. Чекаємо на деокупацію Херсона, щоб повернутися додому. Ця робота — моє відображення місця, де ми провели стільки щасливих днів, а зараз його спалюють окупанти, продовжуючи нищити все, що ми любимо».

Дивлячись на ці роботи, насправді відчуваєш запах згарищ і присмак попелу на губах. «Горизонталь» начебто далекої трагедії, та скільки наших друзів і знайомих задихалися від жахливого парафразу «smoke on the water».

«Плавні» були представлені на спільній виставці в рамках резиденції «Вибачте номерів немає» в Ужгороді. У проєкті, окрім Олександріни, брали участь Семен Храмцов і художник з Миколаєва Віктор Покиданець. «Південний погляд», як сказав Віктор. Дійсно, вони були пов’язані між собою на багатьох сенсових рівнях.

«Чорне коло» Храмцова, або «Крапка» — це низка стейтментів: про кінець висловлювань як таких з його боку, максима на кшталт «чорного квадрата» Малевича, чорна діра, яка виводить за горизонт подій будь-яку спробу адекватної рефлексії. Це також омаж серії Віктора Покиданця «Капці» — «іронічне втручання в мій мінімалізм». Віктор підбирав собі взуття і витягнув з нього чорні устілки, котрі ідеально вписалися в коло — символізуючи останнє, що бачиш, коли безжальна діра вириває тебе з життя. Відчуття нормальності накивало п’ятами буквально.

Робота Покиданця продовжує «фіналізувати і утилізувати» фальш високодуховних меседжів роскультури. Мегапотужний образ «масового розстрілу» самих себе. Тотальний самокенселінг. Художник з Ужгорода Олекса Манн подарував Покиданцю для його мистецьких практик книгу «Коломенские благотворители» — історія благодійництва і філантропії в Коломні в 19 століття. Заклики до людей капіталу — «творити добро, підтримуючи бідних і неімущих», зараз сприймаються з непереборним відчуттям огиди. Фірмова іронія і тут себе проявила — кулі прорізали «фоліант» з розділу «На ниве образования и культуры». Церкви, школи, музеї, діти, картини, ікони… все вбито самою суттю імперії. Гості виставки гортали «благотворітєлєй» і насолоджувались кожним влучним попаданням.

Художник Костянтин Терещенко розповідає про свою роботу: «Коли натовпам типів кажуть йти вбивати, й вони йдуть і вбивають — волосся стає дибки. Я бачу кілька поколінь покалічених психічно, недорозвинених ментально інвалідів, які живуть у стані собак на ланцюзі. Я бачу державу, яка посадила їх на ланцюг з дитинства, мусорська держава, яка вирощує калік на догоду інфернальній волі меншості, абияк прикриваючи це світлими ідеалами та особливою місією народу. Я бачу родове дерево, під яке століттями сцуть і гадять чорти, що мають владу, і народжуються отруєні вже в утробі покоління. Так народжується народ. Я це побачив, а потім намалював».

«Людина, яка віддала свою честь, хто вона без неї? Чи не є це зануренням у звірячі шари психіки? І чому вони з такою гордістю віддають свою честь? І як ці люди чинять вбивства та насильство, а потім гордо рапортують про виконане завдання перед керівництвом? А потім пишуть своїм матерям: «Матусю, привіт, у мене все добре, трохи втомився, правда. Годують добре, сьогодні була тушонка…». Чи є вони людьми взагалі? А якщо ні, то хто вони є? Серйозно, хто?».

Фотографка вела своєрідний щоденник окупаційних буднів у Фейсбуці та паралельно працювала на документальним фільмом «Жінки в окупації», знімала відео з учасниками резиденції, фіксувала наші підпільні зустрічі. Вона також робила фотографічну серію «Home Марія» — портрети жінок та дівчат в окупації, створюючи нову іконографію часів війни.
«Коли друзі питають: “Як справи?”, я відповідаю: “Стабільно, тримаємось”. Бо щиро не знаю, як коротко розповісти:
що мобільна мережа та інтернет можуть зникати на кілька днів;
що у мене різався зуб мудрості кілька днів, а ліків в місті нема, зокрема знеболювального;
що блокпостів дофіга;
що на весняних вулицях містян майже нема;
що з Криму о 2-й ночі привезли гастролерів для пабєдномаршевого кіно;
що ліс горить і горить в області. Русня не дає гасити. З учора пелена диму лягла і на Херсон.
І це прибиває до землі. Але ми тримаємось. Вперто намагаємось жити. Нам ще висаджувати ліс».

«Сьогодні бачила, як люди сім’ями у дворах багатоповерхівок влаштовували пікніки. Це було незвично бачити. Але приємно спостерігати цю окупаційну прибудинкову пастораль: імпровізовані столи тонуть у новенькій траві, розігріті весняним сонцем, м’якнуть люди, але у якомусь спокійному задоволенні, діти пасуться поряд. Краса ж.
А, може, то я просто спроектувала власні радощі, що чимчикую на родинне збіговисько, бо такі можливості на вагу золота (закреслити).
Безцінні.
Христос Воскрес! Воскресне й Україна!»

«Гостра реакція-перфоманс з текстом, сповненим неймовірного болю:
Буча
Біль.
Горе.
Спустошення.
Випаленість.
Лють.
Ненависть.
Решта слів мізерніють і нікчемніють».

11 листопада ЗСУ увійшли до Херсона. Можна тільки уявити, як їх зустрічали люди, як відразу замайоріли наші прапори по всьому місту. І поки херсонці та всі, хто нас підтримує у світі, святкували цей історичний момент, «оживлену» роботу «Час кавунового врожаю» автора коміксів Володимира Рейнхарта перепостила BBC Україна й транслювала у прямому ефірі весь вечір.

Кавун став монопольним брендом Херсонщини, його розповсюдження досягло майже світових масштабів, давши життя безлічі мемів і дизайнерських знахідок. Не дивно, що в такий день медійники обрали саме цей образ — як символ незламності херсонців. Що ж, врожай було зібрано чималий.

Іншу роботу автора — «Атака кавунів-месників» — ми виклали наступного дня й присвятили бажаному та неминучому звільненню всієї Херсонщини.

Проєкт триває. Деякі учасники резиденції продовжують створювати роботи, так чи інакше пов’язані з війною. Хтось взяв паузу, щоби укорінитися на новому місці. Митці і мисткині, які пережили окупацію до 11 листопада, наразі переживають багато емоцій — від ейфорії до повного емоційного виснаження. До цього додаються надважкі побутові обставини: в місті поки що немає світла, води, централізованого опалення, гострий дефіцит пального і хлібу. Але вже налаштовують мобільний зв’язок, і вони можуть поділитися з нами новинами про життя в звільненому Херсоні. І хоча резиденція більше не є «підпільною», її діяльність не закінчується, ми збираємо твори учасників для продовження проєкту.

Всі описані роботи можна переглянути на сторінці «Urban Re Public» у Facebook. Сторінка постійно поповнюється новими творами.

Проєкт «Анімація арт-опору в окупації», що реалізується ГО «Урбан Ре-Паблік» (Херсон), підтримано в результаті відбору на відкритому конкурсі (re)connection UA, пілотного проєкту, який створений ГО «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві з UNESCO та фінансується через Надзвичайний фонд спадщини UNESCO.

(re)connection UA спрямований на підтримку і продовження мистецької роботи та доступу до культурного життя в Україні і цінує митців як важливих дієвців у захисті культурного розмаїття та ідентичності України, а також визнає роль культурної діяльності у пропрацюванні колективних травм, створення основи для єдності та згуртованості.